Wybierz wersję:

Cerebro

<

Sasza powiedziała mi wtedy, że bardzo boi się życia po śmierci, a dokładniej jego nieokreśloności. Najlepiej, jakby było spokojne i pozbawione fabuły. Właśnie tak powiedziała: „Żadnych fabuł”. Chciała czy to ciepłego morza, czy ciemnego ekranu, a może bezgłośnego majowego pola z makami lub zacisza pokoju, w którym zgaszono światło – kiedy przedmioty już są prawie niewidoczne, a ich kontury, mgliste i niewyraźne, nie dają już niczego i niczego nie zabierają. Po prostu są. Znajdujesz się między nimi – kłębek energii, fragment subtelnego ciała, urywek świadomości. Pomyślałem wtedy, że wymarzony przez Saszę ideał całkowicie wpisuje się w szablon wygaszacza ekranu w komputerze albo tapety, ale dla formalności zapytałem: „Dlaczego tak boisz się fabuł?”.

Na zewnątrz panowała smętna, grypogenna zima. Siedzieliśmy z Saszą w kuchni i piliśmy herbatę Lipton w papierowych kubkach z firmową nalepką, bo innych naczyń nie było. Kuchnia odzwierciedlała stan jej wewnętrznego świata – nieuporządkowany, pozbawiony ładu: z czterech palników kuchenki gazowej działał tylko jeden, etażerka z trzema półkami była zawalona jej rysunkami w papierowych teczkach, amatorskimi przekładami z trzech żywych języków i jednego półmartwego, księgozbiorem pozbawionym logiki: z książkami o podróżach na Grenlandię, o historii ruchu harcerskiego i tajemnicach portretów z Fajum. Z naczyń pozostał tylko termos bez zaworka. Zaparzała w nim ziołową herbatę, wykorzystując jako pokrywkę jedyny ocalały talerzyk. Sasza miała nieco ponad trzydzieści lat i zmęczyła się życiem. Ja niedawno przekroczyłem czterdziestkę i przeżywałem coś podobnego. Mogłem wyjaśnić swój aktualny stan kryzysem wieku średniego. Szczerze? Takie sobie usprawiedliwienie, ale chyba nie najgorsze z możliwych. Natomiast jej stan nieokreśloności i nieziemskości wydawał się być wieczny. Jak gdyby urodziła się taka problematyczna. Całkiem mi się u niej podobało, bo można było z nią porozmawiać o wszystkim na świecie. Nie istniał żaden temat, na który nie miałaby swojej oryginalnej opinii – przemyślanej i wycierpianej, ułożonej w niespisany traktat w środku jej krótko ostrzyżonej, czarnej głowy.

Sasza miała nieco ponad trzydzieści lat i zmęczyła się życiem. Ja niedawno przekroczyłem czterdziestkę i przeżywałem coś podobnego. Mogłem wyjaśnić swój aktualny stan kryzysem wieku średniego. Szczerze? Takie sobie usprawiedliwienie, ale chyba nie najgorsze z możliwych.

– Rozumiesz, moja babcia przez kilkadziesiąt lat szprycowała się telewizyjnymi serialami – zaczęła opowiadać od samego początku. – Oglądała prawie wszystko, co się ruszało. Widzisz? Tam babcia łapała rosyjskie seriale. – Sasza pokazała na parapet, gdzie obok kilku roczników jakiegoś sowieckiego popularno-naukowego magazynu stał niewielki czarno-biały telewizor. – Natomiast w jej pokoju nieustannie grała plazma, w której leciał repertuar latynoamerykański. Oba telewizory były cały czas włączone, a babcia przemieszczała się między tymi światami do samego końca. Codziennie przy kolacji opowiadała o tym, co zobaczyła w ciągu dnia. Codziennie, bez wyjątku. To, czego nie zdążyła obejrzeć w jednym z telewizorów, nadrabiała podczas porannych powtórek. Babcia przechowywała w pamięci wszystkie linie fabularne. Czasem, gdy w obu telewizorach pojawiały się wyjątkowo dramatyczne momenty, stała w korytarzu pomiędzy kuchnią i pokojem, z jednej strony odbierając dźwięk, a z drugiej wizję. Wydawało mi się, że nauczyła się czytać z ruchu warg latynoamerykańskich aktorów, choć nie znała hiszpańskiego… A gdy trzeci zawał przykuł ją do łóżka, najpierw przebywała na oddziale intensywnej terapii… Potem, gdy przeniesiono ją na kardiologię, musiałam przychodzić i wszystko jej opowiadać. Dwa i pół miesiąca. W ciągu dnia oglądałam seriale, a wieczorem szłam do szpitala zrelacjonować je leżącej babci. Nie chciałam niczego przegapić ani zapomnieć, więc kupiłam gruby zeszyt, w którym rzetelnie notowałam, kto dokąd poszedł i co powiedział, kto kogo zdradził, kto kogo wkopał, kto się odkochał, a kto się zakochał, kto kogo zabił i kto komu zapłacił… Gdy jednego razu przyszłam do niej z nową porcją wątków fabularnych, na korytarzu złapała mnie dyżurna i powiedziała, że babcia zmarła dwanaście minut temu. Zakrzep serca. Nie zdążyła jeszcze ostygnąć. Pielęgniarka właśnie tak powiedziała: „Jeszcze nie zdążyła ostygnąć…”. W dzień po pogrzebie przyszłam do domu i włączyłam telewizory. Z rosyjskim serialem w kuchni, z latynoamerykańskim w pokoju. Stałam między nimi w korytarzu i łapałam dźwięk z jednej strony, a wizję z drugiej. Tak jak robiła babcia, codziennie przez ostatnie dwadzieścia lat. Stałam i ryczałam, oglądałam i ryczałam, słuchałam i ryczałam, ryczałam, ryczałam… Wiesz, wtedy zrozumiałam, że muszę obejrzeć je do końca: ku pamięci babci. Oglądałam – czarno-białe rosyjskie i kolorowe latynoamerykańskie. Na początku robiłam to jako ja, oglądająca je dla babci, z jakiegoś wewnętrznego moralnego przymusu. Potem w środku mnie wszystko zaczęło się zmieniać, przymus gdzieś się ulotnił. Sprawa potoczyła się naturalnym rytmem. Wciągnęło mnie to i zaczęło mi się podobać. Za każdym razem, gdy kończył się kolejny ulubiony serial babci, w nocy przychodziłam do niej na grób i streszczałam jej wszystkie perypetie, które prowadziły do zwycięstwa dobra nad złem, jak w przypadku telenowel latynoamerykańskich, albo do zwycięstwa jakiegoś niepojętego gówna nad złem, jak w rosyjskich tasiemcach…

– I co, zaczęłaś oglądać następne? – zapytałem.

– Tak. Zwolnili mnie z pracy za nieobecności, porzuciłam rysowanie, zapomniałam o tłumaczeniach. Rok po śmierci babci poczułam, że nie mam już nic oprócz tego niesamowitego rozdwojenia. Tak jakby jedna półkula – Sasza dotknęła prawej części głowy wskazującym palcem lewej ręki – odpowiadała za rosyjskie seriale. Natomiast druga półkula – Sasza dotknęła lewej części głowy wskazującym palcem prawej dłoni – odpowiadała za latynoamerykańskie. Dobrze znałam się na twórczych metodach reżyserów i charakterystycznych cechach lokalnych szkół serialu, umiałam bezbłędnie odróżnić produkt petersburskiej szkoły od moskiewskiej, wenezuelski serial od meksykańskiego, śledziłam migracje aktorów i potrafiłam dokładnie powiedzieć, czym podyktowana jest konkretna śmierć bohatera lub bohaterki – biegiem akcji, zerwaniem kontraktu czy nagłym zajściem w ciążę. Bezbłędnie rozpoznawałam kijowskie podwórza w samarskim serialu o biurowym romansie, odeskie plaże w rostowskim melodramacie o miłosnym trójkącie studentów medycyny na praktykach w Adlerze, karpackie lasy i połoniny w nowosybirskim serialu o wiecznej przyjaźni surowych zdobywców tajgi… Odwiedzający mnie przyjaciele nie mogli wysiedzieć ze mną nawet pół godziny. Tak ich straciłam. Może nie tyle straciłam… Właściwie to gdzieś ich wywiewało. Próbowali oderwać mnie od tej obsesji za pomocą jogi, parkouru, blockchainu, filmów czechosłowackiej nowej fali lat sześćdziesiątych, motywacyjnej literatury i muzyki ambient – jednak nie przyniosło to niczego prócz pogłębienia przepaści między nami. Jedyny przyjaciel, który nie porzucał mnie do ostatniej chwili, przyszedł do mnie pewnego razu i jakąś godzinę obserwował, jak stałam w korytarzu między telewizorami. Stwierdził, że w życiu widział wielu nienormalnych ludzi, ale mój wypadek jest naprawdę krytyczny. Powiedział, że mam dwa wyjścia i oba są tragiczne i nieodwracalne. Pierwsze to miejski szpital psychiatryczny, a drugie – obwodowy. Zależy od szczęścia. Nieuchronność i tragiczność tych dwóch dróg jest mniej więcej podobna, ale w miejskim szpitalu panują nieco lepsze warunki i niektórzy z tamtejszych psychiatrów ponoć stosują już bardziej progresywne metody terapii, podczas gdy w okręgowym szpitalu sanitariusze nadal biją pacjentów, a za płotem jest puste pole. Przyjaciel więcej nie przychodził, ale podczas tej ostatniej wizyty zasiał w moim sercu trwogę, strasznie kontrastującą z automatyzmem, do którego przywykłam.

Próbowali oderwać mnie od tej obsesji za pomocą jogi, parkouru, blockchainu, filmów czechosłowackiej nowej fali lat sześćdziesiątych, motywacyjnej literatury i muzyki ambient – jednak nie przyniosło to niczego prócz pogłębienia przepaści między nami. Jedyny przyjaciel, który nie porzucał mnie do ostatniej chwili, przyszedł do mnie pewnego razu i jakąś godzinę obserwował, jak stałam w korytarzu między telewizorami.

Pewnego zimowego poranka, podczas przerwy na reklamy, zeszłam w samym szlafroku do kiosku po chleb i kefir… Wiesz, jakiś mężczyzna stał w kolejce, szklanymi oczyma patrzył na moje kapcie i rozmawiał z kimś przez komórkę, powtarzając to samo zdanie w różnych kombinacjach: „Spróbuj je połączyć…”. Wróciłam do domu, w telewizji akurat kończyły się reklamy, a w głowie krążyły mi słowa: „Spróbuj je połączyć”, „Spróbuj je połączyć”, „Spróbuj je połączyć”. Ostatnie pół minuty w czarno-białym telewizorze poświęcono na zapowiedź nowego rosyjskiego serialu o walce niepojętego gówna nad złem: „Mamusiu! Tatusiu! Tatusiu! Tatusiu! Tatusiu! Mamusiu! Mamusiu! Mamusiu! Tatusiu! Zabrali! Alionka, stój! Tatusiu! Mamusiu! Porwali Alionkę! Zawsze będziemy razem, tatusiu!”. W kolorowej plazmie, pomiędzy dwoma odcinkami lirycznego kostarykańskiego dramatu o miłości dwóch braci do jednej, dawno nieżyjącej, kobiety, leciała piosenka Nunca Te Olvidaré[1]. Wyłączyłam najpierw czarno-biały telewizor, potem plazmę i przeleżałam w ciszy do samego wieczora. Następnego dnia, mimo ustalonego zwyczaju, niczego nie włączałam. We wnętrznościach czarno-białego telewizora spali cierpiętniczy bohaterowie rosyjskiego świata, w pokrytej równą warstwą kurzu plazmie zastygli donowie i ich mujeres. W głowie krążyły mi słowa: „Spróbuj je połączyć”, „Spróbuj je połączyć”, „Spróbuj je połączyć”. Trzęsło mną, miałam temperaturę, straszny ból głowy. Zapadałam w krótkie sny, w których wielką łapką na muchy zaganiałam różnokolorowe i szare bańki mydlane do trzylitrowego słoika. Nagle, wieczorem, jedząc resztki chleba z kefirem z poprzedniego poranka, zrozumiałam, że muszę zrobić to, na co nie wpadł jeszcze nikt na tym świecie. Spróbowałam je połączyć i napisać – Sasza nabrała do płuc powietrza i szybką serią słów wypaliła – scenariusz rosyjsko-latynoamerykańskiego serialu…

– Pisałaś wcześniej jakieś scenariusze? – zapytałem.

– Nie, nigdy. Jednak nie przeszkadzał mi brak doświadczenia. Zresztą, zawsze coś musisz zrobić pierwszy raz… Następnego poranka kupiłam dwa arkusze papieru kreślarskiego, których wystarczyło akurat do zaklejenia plazmy. Wzięłam się do roboty. Na odwrocie moich starych rysunków pisałam charakterystyki bohaterów, określając ich motywacje, szukałam powiązań, wymyślałam linie fabularne, czyjąś przeszłość, florę, faunę, choroby, kompleksy, traumy, sytuacje, ubrania, jedzenie, broń. Nie wiem, skąd się u mnie wzięła brawura nowatora. Papier podzieliłam na równe kwadraty, a każdy z nich odpowiadał za jeden odcinek… Miała to być historia miłosna, o tym byłam przekonana od samego początku. On był kubańskim studentem medycyny… ona córką słynnego moskiewskiego kompozytora… Poznali się na Festiwalu Młodzieży i Studentów w Moskwie… Rozumiesz, to miało być połączeniem wszystkiego, co ja… co razem z babcią obejrzałyśmy… pewnego rodzaju uwieńczeniem, apogeum i ostateczną odpowiedzią, która wyjaśniłaby moją… moją i babci… obsesję, a jednocześnie uleczyłaby mnie. Uzbroiłam się w cierpliwość… Prace trwały kilka tygodni… Rozdzielał ich ocean, jego nie wypuszczali z kraju, ją pod przymusem wydali za mąż za majora sił lotniczych, on ożenił bez miłości i pracował w endokrynologicznej klinice, gdzie leczył czarnobylskie dzieci, ona czytаła Alejo Carpentiera, w tajemnicy mówiąc do swojego syna jego imieniem, takim rzadkim i egzotycznym, Leymen… I gdy historia zbliżała się do finału – już w naszych czasach – pojechali razem z dziećmi do Disneylandu w mieście Orlando, w stanie Floryda… Wtedy zdarzył się atak terrorystyczny… Czeczeni wysadzili kawiarnię, w której siedziała zakochana para, i w mojej głowie wyświetliły się napisy końcowe… Zrozumiałam wtedy, że już nigdy tam nie wrócę. Stworzyłam arcydzieło… Nową jakość… Zamknęłam etap… Na zawsze opuściłam to fabularne piekło, to straszne uzależnienie, które nie dawało mi żyć ani oddychać, zabierałо wolę, siły, pracę, przyjaciół i kazałо wychodzić w samym szlafroku na mróz w czasie przerwy na reklamy. Wzięłam wtedy wszystkie te papiery na podwórze i rozpaliłam wielkie ognisko, do którego wrzuciłam całość cierpień – moich i babci. Płonęło, kartka za kartką, wszystko to, co zabiło ją i powoli zabijało mnie… Zebrałam popiół do woreczka i poszłam na grób babci. Tam wykopałam malutki dołek, na jego dno wysypałam popiół i zasadziłam białe tuberozy. W maju powinny znowu zakwitnąć. Jak chcesz, to pójdziemy. Wtedy powiedziałam sobie: „Żadnych fabuł”. Dlatego też nie chcę, żeby po mojej śmierci coś się ciągnęło. Nie chcę trwania. Chcę spokoju.

Stworzyłam arcydzieło… Nową jakość… Zamknęłam etap… Na zawsze opuściłam to fabularne piekło, to straszne uzależnienie, które nie dawało mi żyć ani oddychać, zabierałо wolę, siły, pracę, przyjaciół i kazałо wychodzić w samym szlafroku na mróz w czasie przerwy na reklamy.

Zapadła cisza. Taka, że można było usłyszeć, jak szumią drobinki herbaty w woreczku Lipton. Siedzieliśmy z Saszą za stołem w kuchni i trwaliśmy w bardzo głębokim milczeniu. Tak się milczy, gdy nie chce się niepokoić niewidzialnych aniołów lub dusz zmarłych. Żadne z nas nie chciało naruszyć tej ciszy, pomyślałem wtedy: ile mądrości i siły jest w tej krótko ostrzyżonej czarnej głowie… Minęło parę minut. Całą głębię tego niedopowiedzenia, które panowało między nami, można byłoby wstawić do jakiegoś offowego filmu krótkometrażowego: długie kadry pokazujące twarze i dłonie, minimalistyczne ruchy. Oto oni – dwójka, para. On przekroczył czterdziestkę i jest rozczarowany i  wyczerpany życiem, przeżywa kryzys wieku średniego. Raptem trafia na historię jej upadku i odrodzenia. Ona jest po trzydziestce – pozbawiona sił i wycieńczona przezwyciężyła w sobie demona fabuły i pokonała rodowe przekleństwo. Kto wie, może gdzieś tam, na nieosiągalnych wysokościach, uspokoiła jedną zbolałą i nieutuloną duszę. Teraz oboje – on i ona – są gotowi do dalszego życia…

W korytarzu coś zaszurgotało. Ktoś przekręcił klucz w drzwiach. Ktoś wszedł i zaczął rozbierać się w korytarzu. Powiało zapachem, jakiego nie można pomylić z niczym. To był zapach starości. Ten ktoś był starą kobietą, która hałasowała tak, jak wszyscy po wejściu do domu podczas nijakiej, grypogennej zimy. Smarkała, ciamkała, rozcierała policzki dłonią. Usłyszałem niezgrabne kroki, kliknięcie pilota w pokoju, uruchamianie się plazmy. I krótkie, zdecydowane zdanie:

– Saszo, włącz telewizor.

– Przepraszam – powiedziała cicho Sasza, opuściła głowę i wyszła na korytarz.

Usłyszałem, jak Sasza szeleści woreczkiem i pyta: „Babciu, co przyniosłaś?”. I odpowiedź babci: „Cerebro”.


Przypis 1: Nigdy Cie nie zapomnę (hiszp.)

Przypis 2: Panowie i ich kobiety

_____________________________________________________________________________________

Redakcja: Agnieszka Papieska

Tłumaczenie według II wydania zbioru małej prozy Cerebro (Wydawnictwo Starego Lwa, Lwów 2019).
© Copyright for the Polish translation by Maciej Piotrowski, 2019

Wybierz wersję:

Церебро

С

Саша тоді мені сказала, що дуже боїться потойбічного життя, точніше, його невизначеності. І що найкраще, аби воно було спокійним і без жодних сюжетів. Вона так і сказала: «Щоби без сюжетів». Їй хотілося то теплого моря, то темного екрана, то безгомінного травневого поля в маках, то затишку кімнати, в якій пригасили світло — коли речей уже майже не видно, а контури їх, туманні й невиразні, вже не дарують нічого і нічого не забирають. А просто собі є. І ти серед них є — згусточок енергії, шматочок тонкого тіла, уривок свідомості. Я тоді подумав, що омріяний Сашею ідеал цілком вписується у шаблон комп’ютерної заставки або фотошпалер, але для форми запитав: «Чому ти так боїшся сюжетів?».

Надворі була млява грипозна зима. Ми сиділи в Саші на кухні та пили чай «Ліптон» з однойменних паперянок, бо інших ємностей не було. Кухня була дзеркальним відображенням її внутрішнього світу — невпорядкованого й безладного: з чотирьох газових конфорок її плитки працювала тільки одна, триповерхова етажерка була завалена її рисунками в паперових течках, аматорськими перекладами з трьох живих мов і однієї напівмертвої, якимись нелогічними книжками про подорожі до Ґренландії, історію скаутського руху й таємниці фаюмських портретів, а з усього кухонного приладдя залишився лише термос без клапана, де вона заварювала трав’яний чай, використовуючи як накривку єдину вцілілу тарілку. Саші було ледь за тридцять, і вона втомилася жити. Мені було ледь за сорок, і я переживав щось схоже. Я міг списати свій поточний стан на кризу середнього віку. Так собі виправдання, якщо чесно, та все ж не найгірше з усіх можливих. Натомість її стан підвішеності й нетутешності здавався вічним. Ніби вона народилася такою проблемною. Мені в неї відверто подобалося, бо з нею можна було поговорити про все на світі. Не існувало жодної теми, де б вона не мала власної оригінальної концепції — продуманої і вистражданої, оформленої в невидимий трактат у середині її коротко стриженої чорнявої голови.

Саші було ледь за тридцять, і вона втомилася жити. Мені було ледь за сорок, і я переживав щось схоже. Я міг списати свій поточний стан на кризу середнього віку. Так собі виправдання, якщо чесно.

— Розумієш, моя бабуся була десятиліттями присаджена на телесеріали, — здалеку зайшла вона. — Вона дивилася практично все, що рухалося. Бачиш? Там бабуся ловила російські серіали, — Саша показала на підвіконня, де збоку від кількох річних підшивок якогось радянського науково-популярного журналу стояв маленький чорно-білий телевізор. — А в її кімнаті безперестанку працювала «плазма», в якій показували латиноамериканський репертуар. Обидва телевізори були постійно ввімкнені, й бабуся пересувалася між цими світами до самого кінця. І щодня за вечерею вона розповідала все, що побачила за день. Щодня, не було жодних винятків. Те, що вона не встигала подивитися в одному з телевізорів, потім компенсувала ранковими повторами. Бабуся тримала всі сюжетні перипетії в голові. Іноді, у найдраматичніші моменти в обох телевізорах, вона стояла в коридорі між кухнею та кімнатою, з кухні ловлячи звук, а з кімнати — лише зображення. Мені здавалося, що вона навчилася читати по губах латиноамериканських акторів, хоч іспанської не знала… І от коли її розбив третій інфаркт, вона лежала спочатку в реанімації… Потім, коли її перевели в кардіологічне відділення, я мусила приходити й розповідати. Два з половиною місяці. Вдень я дивилася серіали, а ввечері приходила їх переповідати лежачій бабусі. Щоб нічого не проґавити і не забути, я завела великий загальний зошит, де ретельно фіксувала, хто куди пішов і що кому сказав, хто кого зрадив і хто кого підставив, хто кого розлюбив і хто кого покохав, хто кого вбив і хто кому заплатив… І от коли одного разу я прийшла до неї з новою порцією сюжетів, мене в коридорі зустріла чергова медсестра і повідомила, що бабуся дванадцять хвилини тому померла. Тромб. Ще охолонути не встигла. Так медсестра і сказала: «Ще охолонути не встигла…» Наступного дня після похорону я прийшла додому й увімкнула телевізори. З російським серіалом — на кухні, а в кімнаті — з латиноамериканським. Я стояла посередині між ними, у коридорі, і ловила з одного телевізора звук, а з другого — зображення. Як бабуся щодня протягом останніх двадцяти років. Я стояла, і ревіла, і дивилася, і слухала, і ревіла, ревіла, ревіла… І знаєш, я тоді зрозуміла, що мушу їх додивитися — заради бабусі. І я почала їх додивлятися — чорно-білі російські й кольорові латиноамериканські… Я їх дивилася спочатку як я, що дивиться заради бабусі, дивилася з якогось внутрішнього морального примусу, а потім усередині все стало змінюватися, примус кудись вивітрився, справа потекла якось дуже природно. Мене все це затягнуло і почало подобатися. Коли бабусині серіали один за одним закінчувалися, я вночі ходила до бабусі на могилу й розповідала їй усі сюжетні ходи, які приводили або до перемоги добра над злом, як у випадку латиноамериканських серіалів, або до перемоги якоїсь реально незбагненної херні над злом, як у російських серіалах…

— І ти почала дивитися нові? — запитав я.

— Так. Мене звільнили з роботи за прогули, я закинула рисування, забула про переклади. Коли минув рік по смерті бабусі, я відчула, що в мені вже немає нічого, крім цієї дивовижної роздвоєності. Ніби одна півкуля, — Саша доторкнулася до правої частини голови вказівним пальцем лівої руки, — відповідала за російські серіали, а друга півкуля, — Саша доторкнулася до лівої частини голови вказівним пальцем правої руки, — відповідала за латиноамериканські. Я вже добре розумілася на творчих методах режисерів й особливостях національних серіальних шкіл, уміла безпомильно відрізнити продукт петербурзької школи від продукту школи московської, венесуельський серіал від мексиканського, простежувала міграції акторів і точно визначала, чим продиктована оця конкретна смерть героя або героїні — ходом сценарію, розривом контракту чи раптовою вагітністю; я безпомильно впізнавала київські подвір’я в самарському серіалі про офісне кохання, одеські пляжі — у ростовській мелодрамі про любовний трикутник студентів-медиків на практиці в Адлері, карпатські ліси й полонини в новосибірському серіалі про вічну дружбу суворих повелителів тайги… Друзі, які приходили провідати мене, не могли всидіти поруч зі мною і півгодини. Так я втратила друзів. Не те, щоби втратила… Точніше було би сказати, що вони кудись вивітрилися. Їхні спроби допомогти мені звільнитися від моєї обсесії за допомогою йоги, паркуру, блокчейну, фільмів чехословацької хвилі шістдесятих, мотиваційної літератури та музики у стилі емб’єнт нічого, окрім поглиблення прірви між нами, не приносили. Єдиний друг, який до останнього мене не покидав, якось прийшов до мене і, десь годину спостерігаючи за моїм коридорним стоянням між телевізорами, сказав, що він у своєму житті бачив багато ненормальних людей, але мій випадок — по-справжньому критичний, і що в мене два шляхи й обидва вони трагічні та незворотні. Перший — міська психлікарня, а другий — психлікарня обласна. Як уже пощастить. Незворотність і трагічність у цих шляхів приблизно однакова, тільки в міській кращі умови і хтось із тамтешніх психіатрів нібито вже застосовує прогресивні методи лікування, а в обласній санітари досі б’ють пацієнтів і за парканом — голе поле. Друг більше не приходив, але цим останнім візитом зумів посіяти в мені тривожність, яка страшенно дисонувала з уже звичним автоматизмом.

Їхні спроби допомогти мені звільнитися від моєї обсесії за допомогою йоги, паркуру, блокчейну, фільмів чехословацької хвилі шістдесятих, мотиваційної літератури та музики у стилі емб’єнт нічого, окрім поглиблення прірви між нами, не приносили.

І от одного разу якось уранці взимку під час рекламної паузи в серіалах я в одному халаті вибігла в кіоск по хліб і кефір… Розумієш, якийсь чоловік стояв у черзі, скляними очима дивився на мої пантофлі й комусь говорив по мобільному одну фразу в кількох комбінаціях: «Спробуй їх поєднати…» Я повернулася додому, де якраз закінчувалася рекламна пауза, а в голові дудоніла одна-єдина фраза: «Спробуй їх поєднати», «Спробуй їх поєднати», «Спробуй їх поєднати». Останні півхвилини в чорно-білому телевізорі були присвячені анонсові нового російського серіалу про боротьбу реально незбагненної херні зі злом: «Мамка! Папка! Папка! Папка! Папка! Мамка! Мамка! Мамка! Папка! Забрали! Стой, Алёнка! Папка! Мамка! Алёнку украли! Я всегда буду с тобой, папка!». А в кольоровій плазмі якраз пустили пісню «Nunca Te Olvidaré»[1] між двома серіями ліричної костариканської драми про любов двох братів до однієї вже давно мертвої жінки. Я вимкнула спочатку чорно-білий телевізор, потім «плазму» і пролежала в повній тиші до самого вечора. Наступного дня, попри усталену звичку, нічого не вмикала. У нутрощах чорно-білого телевізора спали стражденні герої російського світу, у вкритій рівним шаром пилу «плазмі» заклякли дони та їхні мухерес[2], а з голови все ніяк не виходило «Спробуй їх поєднати», «Спробуй їх поєднати», «Спробуй їх поєднати». Мене всю трусило, підвищилась температура, страшенно розболілася голова. Я провалювалася в короткі сни, в яких великою мухобійкою зганяла різнокольорові й сірі мильні бульбашки у трилітровий слоїк. Увечері, доїдаючи куплені попереднього ранку хліб із кефіром, я раптом зрозуміла, що мушу зробити те, до чого не додумався в цьому світі ще ніхто. Я вирішила спробувати їх поєднати і написати, — Саша набрала в легені повітря і, видихаючи, скоромовкою випалила: — Сценарій російсько-латиноамериканського серіалу…

— А ти колись писала сценарії? — запитав я.

— Ні, ніколи не писала. Але брак досвіду не став для мене перепоною. Зрештою, завжди щось робиш уперше… Наступного ранку я купила два ватмани, яких мені вистачило, щоби повністю заклеїти плазму, і взялася за роботу. На звороті своїх старих рисунків я характеризувала героїв, описувала мотивації, шукала зв’язки, продумувала сюжетні лінії, вигадувала чуже минуле, флору, фауну, хвороби, комплекси, травми, ситуації, одяг, їжу, зброю. Не знаю, звідки в мені з’явився апломб новатора… Ватмани були поділені на рівні квадрати, де кожен квадрат відповідав за одну серію… Те, що це мала бути любовна історія, я сумніву не мала від самого початку. Він — кубинський студент-медик… і вона — донька відомого московського композитора… знайомляться на Фестивалі молоді та студентів у Москві… Розумієш, це мало бути сумою всього, що я… що ми з бабусею проглянули… своєрідним вінцем, апогеєм й остаточною відповіддю, яка пояснила б мою… нашу з бабусею… обсесію і водночас вилікувала мене… Я запаслася терпінням… Робота тривала кілька тижнів… Їх розділяв океан, його не випускали з країни, її силоміць видали заміж за майора авіації, він одружився без любові і працював в ендокринологічній клініці, де лікував чорнобильських дітей, вона читала Алехо Карпентьєра, таємно називаючи свого сина його ім’ям, таким рідкісним і екзотичним — Леймен… І от коли моя історія вже наближалася до закінчення і вони з дітьми зустрілися вже в наш час у Диснейленді міста Орландо, штат Флорида… стався теракт… чеченські терористи підірвали кафетерій, в якому вони сиділи, і в моїй голові пішли фінальні титри… Я тоді зрозуміла, що вже ніколи туди не повернуся. Я створила шедевр… Я сказала нове слово… Я закрила ґештальт… І назавжди вийшла з цього сюжетного пекла, з цієї жахливої залежності, яка не давала дихати й жити, позбавляла волі, забирала сили, роботу, друзів і виганяла в одному халаті на десятиградусний мороз у рекламну паузу. Тоді я зібрала всі ці папери, вийшла у подвір’я і розпалила велике багаття, куди скинула всі свої і бабусині страждання, де аркуш за аркушем горіло все, що вбило її і повільно вбивало мене… Я зібрала попіл у пакет і пішла на бабусину могилу. Там я викопала маленьку ямку, на дно якої зсипала попіл, і посадила білі туберози. Вони якраз у травні знову мають зацвісти. Хочеш, якось сходимо? І тоді я сказала собі: «Більше жодних сюжетів». Ось тому я і не хочу, щоб після моєї смерті щось продовжувалося. Я не хочу тривання. Я хочу спокою…

Я створила шедевр… Я сказала нове слово… Я закрила ґештальт… І назавжди вийшла з цього сюжетного пекла, з цієї жахливої залежності, яка не давала дихати й жити, позбавляла волі, забирала сили, роботу, друзів і виганяла в одному халаті на десятиградусний мороз у рекламну паузу.

Запала тиша. Така, що можна було почути, як шурхотять чаїнки в пакетику «Ліптона». Ми сиділи з Сашею за кухонним столом і мовчали якимось дуже глибоким мовчанням. Так мовчать, коли не хочуть потривожити невидимих ангелів чи душі померлих. Нікому з нас не хотілося порушувати цієї тиші, і я подумав тоді: скільки мудрості й сили в цій коротко стриженій чорнявій голові… Минуло кілька хвилин. Усю глибину недомовленості, яка утворилася між нами, можна було зняти для якоїсь артхаусної короткометражки — із довгими планами обличчя та рук й економними рухами. Ось вони — двоє, пара. Йому за сорок і він, розчарований і вичерпаний, переживає кризу середнього віку. І раптом натрапляє на історію її падіння та відродження. Їй за тридцять і вона, знесилена й виснажена, перемогла в собі демона сюжету та подолала родове прокляття. І хто знає, чи не заспокоїла вона десь там, у недосяжних високостях, одну зболену та невтішену душу. І тепер вони обоє — він і вона — готові далі жити…

З коридору почувся шурхіт. Хтось відчиняв ключем вхідний замок. Хтось зайшов і роздягався в коридорі. Війнуло запахом, який ні з чим неможливо було переплутати. Це був запах старості. Хтось був старою жінкою, що видавала звуки, які видають усі, хто повертається додому з млявої грипозної зими — шморгала носом, плямкала губами

й розтирала долонею щоки. Я почув незграбні кроки, почув клацання пультом у кімнаті, почув, як вмикається «плазма». І коротку, але рішучу фразу:

— Сашо, вмикай.

— Вибач, — тихо проказала, опустивши голову, Саша. І вийшла в коридор.

Я почув, як Саша шурхотить пакетом і запитує: «Бабусю, що це ти принесла?» І як бабуся відповідає: «Церебро».


[1] «Я ніколи тебе не забуду» — пісня Енріке Іґлесіаса.

[2] Жінки (ісп.).

Zobacz inne utwory autora->
Zobacz inne utwory w tym języku->