Саша тоді мені сказала, що дуже боїться потойбічного життя, точніше, його невизначеності. І що найкраще, аби воно було спокійним і без жодних сюжетів. Вона так і сказала: «Щоби без сюжетів». Їй хотілося то теплого моря, то темного екрана, то безгомінного травневого поля в маках, то затишку кімнати, в якій пригасили світло — коли речей уже майже не видно, а контури їх, туманні й невиразні, вже не дарують нічого і нічого не забирають. А просто собі є. І ти серед них є — згусточок енергії, шматочок тонкого тіла, уривок свідомості. Я тоді подумав, що омріяний Сашею ідеал цілком вписується у шаблон комп’ютерної заставки або фотошпалер, але для форми запитав: «Чому ти так боїшся сюжетів?».
Надворі була млява грипозна зима. Ми сиділи в Саші на кухні та пили чай «Ліптон» з однойменних паперянок, бо інших ємностей не було. Кухня була дзеркальним відображенням її внутрішнього світу — невпорядкованого й безладного: з чотирьох газових конфорок її плитки працювала тільки одна, триповерхова етажерка була завалена її рисунками в паперових течках, аматорськими перекладами з трьох живих мов і однієї напівмертвої, якимись нелогічними книжками про подорожі до Ґренландії, історію скаутського руху й таємниці фаюмських портретів, а з усього кухонного приладдя залишився лише термос без клапана, де вона заварювала трав’яний чай, використовуючи як накривку єдину вцілілу тарілку. Саші було ледь за тридцять, і вона втомилася жити. Мені було ледь за сорок, і я переживав щось схоже. Я міг списати свій поточний стан на кризу середнього віку. Так собі виправдання, якщо чесно, та все ж не найгірше з усіх можливих. Натомість її стан підвішеності й нетутешності здавався вічним. Ніби вона народилася такою проблемною. Мені в неї відверто подобалося, бо з нею можна було поговорити про все на світі. Не існувало жодної теми, де б вона не мала власної оригінальної концепції — продуманої і вистражданої, оформленої в невидимий трактат у середині її коротко стриженої чорнявої голови.
Саші було ледь за тридцять, і вона втомилася жити. Мені було ледь за сорок, і я переживав щось схоже. Я міг списати свій поточний стан на кризу середнього віку. Так собі виправдання, якщо чесно.
— Розумієш, моя бабуся була десятиліттями присаджена на телесеріали, — здалеку зайшла вона. — Вона дивилася практично все, що рухалося. Бачиш? Там бабуся ловила російські серіали, — Саша показала на підвіконня, де збоку від кількох річних підшивок якогось радянського науково-популярного журналу стояв маленький чорно-білий телевізор. — А в її кімнаті безперестанку працювала «плазма», в якій показували латиноамериканський репертуар. Обидва телевізори були постійно ввімкнені, й бабуся пересувалася між цими світами до самого кінця. І щодня за вечерею вона розповідала все, що побачила за день. Щодня, не було жодних винятків. Те, що вона не встигала подивитися в одному з телевізорів, потім компенсувала ранковими повторами. Бабуся тримала всі сюжетні перипетії в голові. Іноді, у найдраматичніші моменти в обох телевізорах, вона стояла в коридорі між кухнею та кімнатою, з кухні ловлячи звук, а з кімнати — лише зображення. Мені здавалося, що вона навчилася читати по губах латиноамериканських акторів, хоч іспанської не знала… І от коли її розбив третій інфаркт, вона лежала спочатку в реанімації… Потім, коли її перевели в кардіологічне відділення, я мусила приходити й розповідати. Два з половиною місяці. Вдень я дивилася серіали, а ввечері приходила їх переповідати лежачій бабусі. Щоб нічого не проґавити і не забути, я завела великий загальний зошит, де ретельно фіксувала, хто куди пішов і що кому сказав, хто кого зрадив і хто кого підставив, хто кого розлюбив і хто кого покохав, хто кого вбив і хто кому заплатив… І от коли одного разу я прийшла до неї з новою порцією сюжетів, мене в коридорі зустріла чергова медсестра і повідомила, що бабуся дванадцять хвилини тому померла. Тромб. Ще охолонути не встигла. Так медсестра і сказала: «Ще охолонути не встигла…» Наступного дня після похорону я прийшла додому й увімкнула телевізори. З російським серіалом — на кухні, а в кімнаті — з латиноамериканським. Я стояла посередині між ними, у коридорі, і ловила з одного телевізора звук, а з другого — зображення. Як бабуся щодня протягом останніх двадцяти років. Я стояла, і ревіла, і дивилася, і слухала, і ревіла, ревіла, ревіла… І знаєш, я тоді зрозуміла, що мушу їх додивитися — заради бабусі. І я почала їх додивлятися — чорно-білі російські й кольорові латиноамериканські… Я їх дивилася спочатку як я, що дивиться заради бабусі, дивилася з якогось внутрішнього морального примусу, а потім усередині все стало змінюватися, примус кудись вивітрився, справа потекла якось дуже природно. Мене все це затягнуло і почало подобатися. Коли бабусині серіали один за одним закінчувалися, я вночі ходила до бабусі на могилу й розповідала їй усі сюжетні ходи, які приводили або до перемоги добра над злом, як у випадку латиноамериканських серіалів, або до перемоги якоїсь реально незбагненної херні над злом, як у російських серіалах…
— І ти почала дивитися нові? — запитав я.
— Так. Мене звільнили з роботи за прогули, я закинула рисування, забула про переклади. Коли минув рік по смерті бабусі, я відчула, що в мені вже немає нічого, крім цієї дивовижної роздвоєності. Ніби одна півкуля, — Саша доторкнулася до правої частини голови вказівним пальцем лівої руки, — відповідала за російські серіали, а друга півкуля, — Саша доторкнулася до лівої частини голови вказівним пальцем правої руки, — відповідала за латиноамериканські. Я вже добре розумілася на творчих методах режисерів й особливостях національних серіальних шкіл, уміла безпомильно відрізнити продукт петербурзької школи від продукту школи московської, венесуельський серіал від мексиканського, простежувала міграції акторів і точно визначала, чим продиктована оця конкретна смерть героя або героїні — ходом сценарію, розривом контракту чи раптовою вагітністю; я безпомильно впізнавала київські подвір’я в самарському серіалі про офісне кохання, одеські пляжі — у ростовській мелодрамі про любовний трикутник студентів-медиків на практиці в Адлері, карпатські ліси й полонини в новосибірському серіалі про вічну дружбу суворих повелителів тайги… Друзі, які приходили провідати мене, не могли всидіти поруч зі мною і півгодини. Так я втратила друзів. Не те, щоби втратила… Точніше було би сказати, що вони кудись вивітрилися. Їхні спроби допомогти мені звільнитися від моєї обсесії за допомогою йоги, паркуру, блокчейну, фільмів чехословацької хвилі шістдесятих, мотиваційної літератури та музики у стилі емб’єнт нічого, окрім поглиблення прірви між нами, не приносили. Єдиний друг, який до останнього мене не покидав, якось прийшов до мене і, десь годину спостерігаючи за моїм коридорним стоянням між телевізорами, сказав, що він у своєму житті бачив багато ненормальних людей, але мій випадок — по-справжньому критичний, і що в мене два шляхи й обидва вони трагічні та незворотні. Перший — міська психлікарня, а другий — психлікарня обласна. Як уже пощастить. Незворотність і трагічність у цих шляхів приблизно однакова, тільки в міській кращі умови і хтось із тамтешніх психіатрів нібито вже застосовує прогресивні методи лікування, а в обласній санітари досі б’ють пацієнтів і за парканом — голе поле. Друг більше не приходив, але цим останнім візитом зумів посіяти в мені тривожність, яка страшенно дисонувала з уже звичним автоматизмом.
Їхні спроби допомогти мені звільнитися від моєї обсесії за допомогою йоги, паркуру, блокчейну, фільмів чехословацької хвилі шістдесятих, мотиваційної літератури та музики у стилі емб’єнт нічого, окрім поглиблення прірви між нами, не приносили.
І от одного разу якось уранці взимку під час рекламної паузи в серіалах я в одному халаті вибігла в кіоск по хліб і кефір… Розумієш, якийсь чоловік стояв у черзі, скляними очима дивився на мої пантофлі й комусь говорив по мобільному одну фразу в кількох комбінаціях: «Спробуй їх поєднати…» Я повернулася додому, де якраз закінчувалася рекламна пауза, а в голові дудоніла одна-єдина фраза: «Спробуй їх поєднати», «Спробуй їх поєднати», «Спробуй їх поєднати». Останні півхвилини в чорно-білому телевізорі були присвячені анонсові нового російського серіалу про боротьбу реально незбагненної херні зі злом: «Мамка! Папка! Папка! Папка! Папка! Мамка! Мамка! Мамка! Папка! Забрали! Стой, Алёнка! Папка! Мамка! Алёнку украли! Я всегда буду с тобой, папка!». А в кольоровій плазмі якраз пустили пісню «Nunca Te Olvidaré»[1] між двома серіями ліричної костариканської драми про любов двох братів до однієї вже давно мертвої жінки. Я вимкнула спочатку чорно-білий телевізор, потім «плазму» і пролежала в повній тиші до самого вечора. Наступного дня, попри усталену звичку, нічого не вмикала. У нутрощах чорно-білого телевізора спали стражденні герої російського світу, у вкритій рівним шаром пилу «плазмі» заклякли дони та їхні мухерес[2], а з голови все ніяк не виходило «Спробуй їх поєднати», «Спробуй їх поєднати», «Спробуй їх поєднати». Мене всю трусило, підвищилась температура, страшенно розболілася голова. Я провалювалася в короткі сни, в яких великою мухобійкою зганяла різнокольорові й сірі мильні бульбашки у трилітровий слоїк. Увечері, доїдаючи куплені попереднього ранку хліб із кефіром, я раптом зрозуміла, що мушу зробити те, до чого не додумався в цьому світі ще ніхто. Я вирішила спробувати їх поєднати і написати, — Саша набрала в легені повітря і, видихаючи, скоромовкою випалила: — Сценарій російсько-латиноамериканського серіалу…
— А ти колись писала сценарії? — запитав я.
— Ні, ніколи не писала. Але брак досвіду не став для мене перепоною. Зрештою, завжди щось робиш уперше… Наступного ранку я купила два ватмани, яких мені вистачило, щоби повністю заклеїти плазму, і взялася за роботу. На звороті своїх старих рисунків я характеризувала героїв, описувала мотивації, шукала зв’язки, продумувала сюжетні лінії, вигадувала чуже минуле, флору, фауну, хвороби, комплекси, травми, ситуації, одяг, їжу, зброю. Не знаю, звідки в мені з’явився апломб новатора… Ватмани були поділені на рівні квадрати, де кожен квадрат відповідав за одну серію… Те, що це мала бути любовна історія, я сумніву не мала від самого початку. Він — кубинський студент-медик… і вона — донька відомого московського композитора… знайомляться на Фестивалі молоді та студентів у Москві… Розумієш, це мало бути сумою всього, що я… що ми з бабусею проглянули… своєрідним вінцем, апогеєм й остаточною відповіддю, яка пояснила б мою… нашу з бабусею… обсесію і водночас вилікувала мене… Я запаслася терпінням… Робота тривала кілька тижнів… Їх розділяв океан, його не випускали з країни, її силоміць видали заміж за майора авіації, він одружився без любові і працював в ендокринологічній клініці, де лікував чорнобильських дітей, вона читала Алехо Карпентьєра, таємно називаючи свого сина його ім’ям, таким рідкісним і екзотичним — Леймен… І от коли моя історія вже наближалася до закінчення і вони з дітьми зустрілися вже в наш час у Диснейленді міста Орландо, штат Флорида… стався теракт… чеченські терористи підірвали кафетерій, в якому вони сиділи, і в моїй голові пішли фінальні титри… Я тоді зрозуміла, що вже ніколи туди не повернуся. Я створила шедевр… Я сказала нове слово… Я закрила ґештальт… І назавжди вийшла з цього сюжетного пекла, з цієї жахливої залежності, яка не давала дихати й жити, позбавляла волі, забирала сили, роботу, друзів і виганяла в одному халаті на десятиградусний мороз у рекламну паузу. Тоді я зібрала всі ці папери, вийшла у подвір’я і розпалила велике багаття, куди скинула всі свої і бабусині страждання, де аркуш за аркушем горіло все, що вбило її і повільно вбивало мене… Я зібрала попіл у пакет і пішла на бабусину могилу. Там я викопала маленьку ямку, на дно якої зсипала попіл, і посадила білі туберози. Вони якраз у травні знову мають зацвісти. Хочеш, якось сходимо? І тоді я сказала собі: «Більше жодних сюжетів». Ось тому я і не хочу, щоб після моєї смерті щось продовжувалося. Я не хочу тривання. Я хочу спокою…
Я створила шедевр… Я сказала нове слово… Я закрила ґештальт… І назавжди вийшла з цього сюжетного пекла, з цієї жахливої залежності, яка не давала дихати й жити, позбавляла волі, забирала сили, роботу, друзів і виганяла в одному халаті на десятиградусний мороз у рекламну паузу.
Запала тиша. Така, що можна було почути, як шурхотять чаїнки в пакетику «Ліптона». Ми сиділи з Сашею за кухонним столом і мовчали якимось дуже глибоким мовчанням. Так мовчать, коли не хочуть потривожити невидимих ангелів чи душі померлих. Нікому з нас не хотілося порушувати цієї тиші, і я подумав тоді: скільки мудрості й сили в цій коротко стриженій чорнявій голові… Минуло кілька хвилин. Усю глибину недомовленості, яка утворилася між нами, можна було зняти для якоїсь артхаусної короткометражки — із довгими планами обличчя та рук й економними рухами. Ось вони — двоє, пара. Йому за сорок і він, розчарований і вичерпаний, переживає кризу середнього віку. І раптом натрапляє на історію її падіння та відродження. Їй за тридцять і вона, знесилена й виснажена, перемогла в собі демона сюжету та подолала родове прокляття. І хто знає, чи не заспокоїла вона десь там, у недосяжних високостях, одну зболену та невтішену душу. І тепер вони обоє — він і вона — готові далі жити…
З коридору почувся шурхіт. Хтось відчиняв ключем вхідний замок. Хтось зайшов і роздягався в коридорі. Війнуло запахом, який ні з чим неможливо було переплутати. Це був запах старості. Хтось був старою жінкою, що видавала звуки, які видають усі, хто повертається додому з млявої грипозної зими — шморгала носом, плямкала губами
й розтирала долонею щоки. Я почув незграбні кроки, почув клацання пультом у кімнаті, почув, як вмикається «плазма». І коротку, але рішучу фразу:
— Сашо, вмикай.
— Вибач, — тихо проказала, опустивши голову, Саша. І вийшла в коридор.
Я почув, як Саша шурхотить пакетом і запитує: «Бабусю, що це ти принесла?» І як бабуся відповідає: «Церебро».
[1] «Я ніколи тебе не забуду» — пісня Енріке Іґлесіаса.
[2] Жінки (ісп.).
_________________________________________________________________________________________
Публікація за II виданням збірки малої прози „Церебро” (Видавництво Старого Лева, Львів 2019).
Pięć napięć: ukraińsko-polska wirtualna antologia. Napięcie trzecie – „Cerebro”:
Zrealizowano w ramach programu stypendialnego Ministra Kultury i Dziedzictwa Narodowego – Kultura w sieci