Wybierz wersję:

Професор логістики

<

— Знаєте, що сказав Томас Манн, коли втік з гітлерівської Німеччини до Нью-Йорка? — він робить паузу, даючи мені кілька секунд на роздуми перед своїм неминучим інтелек- туальним тріумфом. Він просто переконаний, що відповіді я не дам, хоча насправді знаю, що тоді сказав Томас Манн. Знаю, бо цього неможливо не знати, а вже якщо знаєш, то забути важко. Але я не хочу відповідати йому тією зачовга- ною фразою, яку встигли за останнє століття обсмоктати всі, кому не ліньки. Не хочу ще й тому, що вона мені категорич- но не подобається.

Чому раптом — ні сіло, ні впало — Томас Манн?

Ми стоїмо з ним між вагонами поїзда Київ–Варшава і ку- римо. Панові Віталію трохи за шістдесят, він — український професор, викладає новітні методи логістики в якомусь польському коледжі й має вигляд цілком задоволеного жит- тям. Хіба може запитати про Томаса Манна людина, життям незадоволена? Худорлявий, акуратна сива борідка, жваві очі. Незрозуміло тільки, чому він курить. Це ніяк не в’яжеть- ся з його ідеальним образом. А тепер ще й це запитання про Томаса Манна.

Поїзд якраз повільно виповзає з цеху ягодинського заводу, де звичайні волинські трударі ударами якихось невидимих молотків щойно підігнали нам радянські ко- леса під розмір європейської колії. Вагони, поскрипуючи, устотисячне звикають до нового статусу, а ми ловимо свій шанс на кілька рвучких затяжок.

І от тобі на — Томас Манн. Що це? Перевірка? Залік? Іс- пит? Тут, серед глупої ночі.

Запитання кілька секунд висить у прохолодно-задимле- ному повітрі міжвагонного простору, і за ці кілька секунд мій мозок прошиває з десяток варіантів реакції на нього. Мене вражає невідповідність часу й місця, а тому саме запи- тання здається якимось не до кінця реальним. Чому раптом Томас Манн?

Між певними запитаннями й відповідями іноді пролягає ціла вічність — настільки вони важкі. Професор логістич- них наук, по-вчительському піднявши брови, дивиться на мене своїми зеленими очима:

— Ну? Томас Манн… У Нью-Йорку… Де я… Ну… — підказує він мені, як поганому студентові. — Де я, там… Ну…

Мій погляд ловить крізь дим його акуратну борідку, і я вирішую перевести тему:

— Пане Віталію, а ви знаєте, що існує стара, ще за цар- ських часів збудована, широка колія — звідси, від кордону, й аж до самих Кєльц? До Кєльц! — клацнув язиком я для надійності.

Професор на мить ціпеніє. Потім кілька секунд правою рукою відганяє від себе дим, немовби тепер його черга не вірити в реальність.

— Так, так, — продовжую я. — До самих Кєльц через Вар- шаву йде стара колія. Її колись законсервували, але досі не знищили. Уявляєте, які можливості відкриються, якщо її розконсервувати і пустити нею товарні потяги? Скільки нових можливостей з’явиться в наших перевізників! Яка економія коштів, часу й засобів!

Професор забуває про Томаса Манна і скрикує:

— Це неможливо! Звідки у вас така інформація?

— Я, може, і хотів би цього не знати, — відповідаю я, — але це факт: колія існує. Можете мені повірити на слово. Інформація з дуже надійного джерела. Питання відновлення колії залежить лише, як то кажуть, від політичної волі, якої поки що ніхто не має…

Професор перелякано дивиться тепер на мене. А щойно його цікавило, чи знаю я, що сказав Томас Манн у Нью- Йорку. І я знаю. Томас Манн сказав повну дурість, яку потім повторювали десятиліттями всі негідники й боягузи, щоб виправдати свою слабкість перед лицем нацистського ре- жиму: «Де я, там і німецька культура», «Де я, там і німецька культура». Авжеж, там, де Томас Манн, там і німецька куль- тура. А концтабори і крематорії — то не культура. А ще не можна ототожнювати Гітлера, Ґеббельса і Шпеера з Ґете, Шопенгауером і Томасом Манном. Відома байка. Але тисячі єврейських інтелектуалів — носіїв німецької культури, які за кілька років потрапили до гітлерівських концтаборів, носилися з цією цитатою, приміряючи її до свого нещас- ного життя, і думали: «Де я, там… що? Що там, де я?» І от ми стоїмо з ним тепер між цими смердючими вагонами, і він хоче мені сказати, що ми з ним, носії української куль- тури, зараз перетнемо кордон і візьмемо зі собою україн- ську культуру, як грудочку рідної землі, і понесемо у світ? Так? На це він натякає? От просто так, як цим вагонам, ми можемо собі поміняти колеса і, ніби нічого не було, нести світові свою задрипану культуру? Він, мудроокий професор логістики, який викладає у польському коледжі й не вірить в існування широкої колії до самих Кєльц, але вірить у те, що сказав Томас Манн у Нью-Йорку 1938 року. І я — пись- менник, який знає, що є широка колія до самих Кєльц, але переконаний, що Томас Манн сказав нісенітницю, і що ні- хто не здатен зі собою взяти нічого, окрім власного тіла, що культура завжди по-справжньому залишається тільки там, де ти наслідив, де ти засрав людям мозок, де зіпсував ланд- шафт, і що більше нікому в усьому світі твоя культура не по- трібна… Як нас примирити? Як? Колія до Кєльц! Ось, про що ми реально повинні з вами говорити! Чудова широка колія! Ось, що може бути реальним продовженням нашої культу- ри, наших почуттів, наших перспектив, наших поривань…

Професор стояв, не ворухнувшись. Видно було, що ши- рока колія до Кєльц йому ніяк не вкладається в голову. Ми мовчали. Він дістав нову сигарету й нервово закурив.

Поїзд повільно котився до станції Ягодин, де нам мали віддати паспорти. Ми стояли мовчки. Професор мало не плакав. Він мені вірив. І я, дивлячись на нього, теж мало не плакав. Завтра вранці він першим ділом дізнається, чи насправді існує широка колія до Кєльц, та мене вже поруч не буде. Але зараз глупа ніч і я ще поруч. Я ще можу сказати йому правду, однак мить нашого взаємного розпачу на- стільки прекрасна і крихка, що краще помовчати, просто помовчати.

 


Публікація за II виданням збірки малої прози „Церебро” (Видавництво Старого Лева, Львів 2019).

 

Pięć napięć: ukraińsko-polska wirtualna antologia. Napięcie trzecie – „Cerebro”:

Zrealizowano w ramach programu stypendialnego Ministra Kultury i Dziedzictwa Narodowego – Kultura w sieci

Wybierz wersję:

Profesor logistyki

s

– Czy wie Pan, co powiedział Tomasz Mann, uciekając z hitlerowskich Niemiec do Nowego Jorku? – zrobił pauzę, dając mi kilka sekund przed swoim nieuchronnym intelektualnym zwycięstwem. Jest po prostu przekonany, że nie odpowiem, choć tak naprawdę, wiem, co wtedy powiedział Tomasz Mann. Wiem, ponieważ nie sposób tego nie wiedzieć, a jeśli już wiesz, to trudno zapomnieć. Jednak nie chcę odpowiadać mu tym oklepanym frazesem, którego w ciągu ostatniego stulecia nie omawiał tylko ostatni próżniak. Poza tym nie chcę, bo frazes ten kategorycznie mi się nie podoba.

Dlaczego raptem – ni z gruchy, ni z pietruchy – Tomasz Mann?

Stoimy razem z nim pomiędzy wagonami pociągu Kijów–Warszawa i palimy.  Pan Witalij ma nieco ponad sześćdziesiąt lat, jest ukraińskim profesorem, który wykłada współczesne metody logistyki na jakiejś polskiej uczelni i wygląda na człowieka całkiem zadowolonego z życia. Czy o Tomasza Manna może pytać człowiek niezadowolony z życia? Chuderlawy, schludna siwa bródka, żwawe oczy. Nie  rozumiem tylko, dlaczego pali. To w żaden sposób nie przystaje do jego idealnego obrazu. A teraz jeszcze to pytanie o Tomasza Manna.

Pociąg akurat powoli wyłaził z hali fabryki w Jagodzinie, gdzie najzwyczajniejsi w świecie wołyńscy robociarze uderzeniami jakichś niewidzialnych młotków tuż przed chwilą dostosowali nasze radzieckie koła do europejskiej szerokości toru. Wagony, skrzypiąc, po raz tysięczny przyzwyczajają się do nowego statusu, a my łapiemy swoją szansę na kilka energicznych pociągnięć papierosa.

No i masz – Tomasz Mann. O co chodzi? Sprawdzian? Zaliczenie? Egzamin? Tutaj, pośrodku głuchej nocy.

Pytanie przez kilka sekund wisi w zimnym i zadymionym powietrzu w przestrzeni między wagonami.  I przez te  kilka sekund mój mózg przeszywają dziesiątki wariantów odpowiedzi. Zdumiewa mnie niestosowność czasu i miejsca, dlatego więc pytanie wydaje się jakimś nie do końca realnym. Dlaczego raptem Tomasz Mann?

Czasami niektóre zagadnienia są na tyle trudne, że między pytaniami a odpowiedziami rozpościera się cała wieczność. Profesor logistyki po belfersku podniósł brwi, patrząc na mnie swoimi zielonymi oczami:

– No? Tomasz Mann… W Nowym Jorku… Gdzie ja… No… – podpowiada mi, niczym kiepskiemu studentowi. – Gdzie ja jestem, tam… No…

Wśród dymu wpadam wzrokiem na jego schludną bródkę i decyduję się na zmianę tematu:

– Panie Witaliju, czy pan wie, że istnieje stara, wybudowana jeszcze za czasów carskich, szeroka linia kolejowa – stąd, od granicy, aż do samych Kielc? Do Kielc! – cmoknąłem językiem dla większej wiarygodności.

Profesor na chwilę drętwieje. Potem przez kilka sekund odpędza od siebie dym, machając prawą ręką, jak gdyby teraz była jego kolej, żeby nie wierzyć w realność.

– Tak, tak – kontynuuję. – Do samych Kielc przez Warszawę prowadzi stara linia kolejowa. Kiedyś została zabezpieczona, ale do tej pory jej nie rozebrali. Niech pan tylko sobie wyobrazi, jakie otworzyłyby się możliwości, gdyby odnowiono tę linię i puszczono pociągi towarowe? Ile nowych perspektyw pojawi się u naszych przewoźników! Jaka oszczędność kosztów, czasu i środków!

Profesor zapomina o Tomaszu Mannie  i wydaje okrzyk:

– To niemożliwe! Skąd pan ma taką informację?

– Może i chciałbym tego nie wiedzieć – odpowiadam – ale to fakt: ta linia istnieje. Proszę wierzyć mi na słowo. Informacja pochodzi z bardzo wiarygodnego źródła. Kwestia odnowienia tej linii, jak to się mówi, zależy od woli politycznej, której póki co nikt nie ma…

Teraz profesor patrzy na mnie z przerażeniem, a jeszcze przed chwilą interesował się, czy wiem, co powiedział Tomasz Mann w Nowym Jorku. A ja wiem. Tomasz Mann powiedział absolutną bzdurę, która później latami powtarzali wszyscy dranie i tchórze, żeby usprawiedliwić swoją słabość przed obliczem hitlerowskiego reżimu: „Gdzie ja jestem, tam jest niemiecka kultura”, „Gdzie ja jestem, tam jest niemiecka kultura”. Jasna sprawa, tam, gdzie Tomasz Mann, tam i jest niemiecka kultura.  A obozy koncentracyjne i krematoria  – to już nie jest kultura. A jeszcze nie wolno utożsamiać Hitlera, Goebbelsa i Speera z Goethem, Schopenhauerem i Tomaszem Mannem. Znana bajka. A co z tysiącami żydowskich intelektualistów? Czy owi przedstawiciele niemieckiej kultury, którzy w ciągu kilku lat trafili do hitlerowskich obozów koncentracyjnych, też nosili się z tym cytatem, przymierzając go do swego nieszczęsnego życia, myśląc: „Gdzie ja jestem, tam… co? Co jest tam, gdzie jestem?“. I oto teraz stoimy z profesorem logistyki nim pomiędzy tymi śmierdzącymi wagonami, i on chce mi powiedzieć, że jesteśmy przedstawicielami ukraińskiej kultury, którzy za chwilę przekroczą granicę i wezmą ze sobą kulturę ukraińską, niczym grudkę rodzimej ziemi, i poniesiemy ją w świat? Tak? Czyż nie to sugeruje? Ot tak sobie, niczym te wagony, zamienimy sobie koła i jakby nigdy nic, poniesiemy w świat swoją zawszawioną kulturę?   On, profesor logistyki z mądrymi oczami, który prowadzi zajęcia na polskiej uczelni i nie wierzy w istnienie szerokiej linii kolejowej do samych Kielc, ale wierzy w to, co powiedział Tomasz Mann w Nowym Jorku w 1938 roku. I ja – pisarz, który wie, że istnieje szeroka linia kolejowa do samych Kielc, ale jest przekonany, że Tomasz Mann powiedział bzdurę, i że nikt nie jest zdolny zabrać ze sobą niczego poza własnym ciałem, że kultura zawsze zostaje tak naprawdę tylko tam, gdzie zostawiłeś brudne ślady, gdzie nasrałeś komuś do głowy, gdzie zepsułeś krajobraz, i że nikomu więcej na całym świecie twoja kultura nie jest potrzebna… Jak nas pogodzić? Jak? Kolej do Kielc! Oto właśnie temat, o którym rzeczywiście powinniśmy ze sobą rozmawiać! Cudowna szeroka linia kolejowa! Oto właśnie to, co może być rzeczywistą kontynuacją naszej kultury, naszych uczuć, naszych perspektyw, naszych dążeń…

Profesor stał bez ruchu. Widać było, że szeroka linia kolejowa do Kielc nie mieściła mu się w głowie. Milczeliśmy.  Wyciągnął nowy papieros i nerwowo zapalił.

Pociąg powoli zmierzał do stacji Jagodzin, gdzie mieli nam zwrócić paszporty. Staliśmy w milczeniu. Profesor niemal płakał. Wierzył mi. I ja, patrząc na niego, niemal płakałem. Jutro w pierwszej kolejności on się dowie, czy naprawdę istnieje szeroka linia do Kielc, ale mnie już obok nie będzie. Ale teraz trwa głucha noc i jestem obok. Jeszcze mogę opowiedzieć mu prawdę, jednak chwila naszej wspólnej rozpaczy była na tyle piękna i krucha, że lepiej było milczeć, po prostu milczeć.


Redakcja: Agnieszka Papieska

Tłumaczenie według II wydania zbioru małej prozy Cerebro (Wydawnictwo Starego Lwa, Lwów 2019).
© Copyright for the Polish translation by Walery Butewicz, 2019


Warning: mb_strimwidth(): Start position is out of range in /home/platne/serwer37907/public_html/rozstaje.art/wp-content/themes/rozstaje-theme/single.php on line 111
Zobacz inne utwory autora->
Zobacz inne utwory w tym języku->