У горах туман, як щось.
Дощ гасить раптовий вогонь,
що між нами став каналом зв’язку.
Дим пробивається крізь натовп,
викрикуючи моє ім’я,
в незнайомій країні.
Не знаю цієї країни, не знаю.
Наближається час, в нього зламана рука,
він приходить, і в нього тріщини на пальцях,
як фонетичний процес, насаджений окупацією.
Я не хочу з тобою говорити, повторюю,
я не хочу з тобою говорити.
За дві години з необережністю
заплатив кількома тисячами слів.
Хата зчорніла від часу,
як отой чоловік зі щетиною-мохом.
Не знаю, чи варто тепер
що-небудь.
