Пам’яті Адама Загаєвського
Світ, Адаме, буває подеколи насмішкуватим,
у нього очі сарни, венеційські дзеркала, чорне море.
Тисячі вогнів з іншого берега передають таємне
повідомлення, яке промовляє: «не будь ніколи
самотньою, людино», тобто «забудь про
себе». Світ має просвітки краси,
які ти виловлював для нас, ніби з дна моря
шукачі перлин. І це не все,вигукував ти одразу, існують ще мул, водорості,
темрява і страх. Пам’ятаю, як ти не
хотів їхати восени до Чикаго,
немає там історії, шкарубкої шкіри соборів,
був тільки сон про Європу, що зсихалася
немов родзинка. Львів перетворювався
на крапку, помітну лише під
мікроскопом. Однак він і надалі пульсував
наче знак пробілу на екрані. Львів
був твоїм наручним годинником, який ішов
назад.Познайомилися ми в кав’ярні, це означає
просиділи мовчки цілу годину,
після чого ми запросили тебе до себе, а
ти відповів:
Попри все?
Є багато годин і багато жару,
які треба тримати про запас,
мов на поличці в студії
на Павліковського чай. Зелені крила
його сплячих думок повільно розгорталися
в гарячій воді. Ми читали вірш
Готфріда Бенна, лікаря хвороб
шкіри та кохання або пов’язаних
з ним ускладнень. Нас оточували
каріатиди книжок, що підтримували
повітря, між ними блукала
кішка, маленький шпигун, якому були відомі
маршрути горобців у саду. Всередину текло світло,
бліде, як обличчя святих на картинах
Ель Греко. Останній вірш Бенна,
він написав його перед самою смертю в 1956
році. Ти читав спочатку німецькою,
тоді я в перекладі. Ми не могли
зрозуміти, хотіли зрозуміти,
schlafe ein! засни!, пише він наостанок.