«Худий, – говорив він собі, – Худий, ну, ти даєш! Як ти їм, цікаво, збираєшся це сказати?» Вирішив узагалі не говорити. Посидів зі старим, подивився новини. Телевізор у них давній, кольори не те щоби зникли, але виблякли. Ведучі схожі на несвіжу рибу – темно-сірі, з поганим запахом. Покрутився кімнатою, вийшов на кухню. На кухні все як завжди – щось загубиш, щось знайдеш. Кружки, з коричневими від чаю піднебіннями, склянки з недопитим соком, ніби хтось зціджував до них липку й повільну кров. В’яла зелень, затуплені ножі. Приліплені до холодильника фотографії – їхня родина, ще всі вчотирьох, старий дивиться напружено, мама посміхається, Худий відвернувся, мала вся якась заплакана, ніби вже тоді щось знала. Стоять під деревами, в парку, вибралися всі разом. Поруч приліплено грамоти Худого за участь у змаганнях. Їх саме за участь йому, зазвичай, і видавали. Наче це велика радість для організаторів – участь Худого. Відчинив холодильник – каструля з рештками чогось слизького й вологого. Ніхто нічого не готує, тож ніхто нічого й не їсть. Іноді він думав, що холодильник вони не викинули досі лише тому, що старому треба десь тримати свої ліки. Повернувся до кімнати, вийшов на балкон, покурив із малою. Сонце стояло за парком, тихим по обіді, небо було загрозливо прозорим, жодного протягу, жодного вітру, ніби місто потрапило до ями, і закінчитись усе має тим, що всі тут помруть від спраги та посухи. Мала прибирала з очей золоте волосся, пальці її дрібно тремтіли. Три роки минуло, а далі не може заспокоїтись, вибігає на балкон, ковтає дим ніжним горлом, з ненавистю дивиться кудись за парк, на пагорби, як тоді, три роки тому, коли повідомили, що її Капітана привалило плитою, прямо тут, на сусідній вулиці, на подвір’ї бази. Худий ходив його забирати, добре все бачив – чорна, як у священика, сорочка, розбиті, мов у танцюриста, черевики, продавлена грудина, кров у кутику уст, схожа на соснову смолу. Чоловік по смерті має виглядати пристойно, одним словом. Мала й до того палила, а поховавши Капітана, перейшла на сигарети Худого – міцні й недорогі, від яких у неї темнішали нігті. Обідати будеш? – мала запитувала, ніби заперечувала, тож він і не став відповідати. Лишив пів пачки своїх, сказав, що передзвонить. Краще вже на вулиці пересидіти, ніж із ними, подумав. Покопався в шафі, з чистого одягу знайшов лише сорочку від вихідного костюму й темні джинси. В коридорі взув кросівки. Дістав рюкзак, що відгонив димом, ще з весни, з останньої вилазки. Місяць тому, згадав він, так – місяць тому. Ніби в минулому житті. Ще раз принюхався до темних нутрощів рюкзака, закинув його назад, під вішак із одягом. Вирішив не брати нічого. Й нікому нічого не пояснювати. Паспорт теж вирішив залишити. Пройшовся кишенями, знайшов квитанції, здається, за світло. Спочатку хотів покласти разом із паспортом – самі заплатять, потім подумав – з чого вони платитимуть, забіжу, все одно по дорозі. Ключі поклав коло дзеркала, причинив за собою двері. Довго чекав на ліфт, не дочекався, збіг сходами, різко прочинив двері, опинився на вулиці, сліпнучи від м’якого, як теплий пластилін, червневого світла. Хотів закурити, знову поліз по кишенях, згадав, що віддав сигарети малій. Як завжди, – подумав, – все найсмачніше – молодшій сестрі.
Із малою в них були рівні холодні стосунки. В дитинстві батьки спокійно лишали її на Худого – він дивився, аби вона не вибігала з дому, а вдома не чіпала пса. Коли підросла, заступався за неї, патрулював, якщо затримувалася в школі чи басейні. З ним намагалися не зв’язуватись – Худий уже в десятому класі мав зігнутий на бік ніс, розсічену в кількох місцях брову, різані пляшковим склом долоні – схожий був на циркового гімнаста, чия ймовірна кар’єра безпосередньо залежала від кількості отриманих травм і здатності організму до них адаптовуватись. Після смерті Капітана мала майже ні з ким не розмовляла, з Худим так само, тож і він її не чіпав. В їхній родині взагалі ніхто нікого не чіпав: Худий зранку біг на роботу, мала працювала через добу, старий дивився новини. Мами й пса більше не було.
Щось обов’язково мало статись, і незрозуміло було, що з цим робити. Тож ніхто нічого й не робив, кожен лише дивився недовірливо на перехожих, переводячи погляд вгору, туди, де акумулювалась повітряна електрика.
Пошта виявилась зачиненою, хоча до закриття лишалась година. Худий походив, позазирав у вікна – порожньо й тихо. За спиною хтось проїхав велосипедом. Худий різко озирнувся – жінка з порожнім бідоном, що стукався об кермо, ніби рейка на недобудованій церкві, поспішила відвести від нього погляд. В місті останнім часом всі виглядали налякано, відводили очі, якщо дивились – то з підозрою. Всі ніби на щось очікували, знаючи, що тиша й спокій, які несподівано накрили місто останніми днями – ненадовго. Небо лише на перший погляд було прозорим і високим, десь там понад самим обрієм щось постійно рухалось, щось відбувалось, якісь повітряні потоки зрушували з місця й витягувалися в бік долини, наближалися, напливали. Щось обов’язково мало статись, і незрозуміло було, що з цим робити. Тож ніхто нічого й не робив, кожен лише дивився недовірливо на перехожих, переводячи погляд вгору, туди, де акумулювалась повітряна електрика. Худий любив саме цю пору – влітку місто виглядало не так печально, зелень м’яко ховала старі стіни будинків і криваво-іржаву арматуру колишніх цехів. Було багато пилу, було багато шовковиці. Коли береш яблука з землі, на зубах весело потріскує пісок і довкола пахне річковою водою. Цього року все було інакше, зелень теж викликала підозру: хто там у ній ховається, що там можна знайти.
Худий дістав телефон, подивився час. Йому сказали з’явитися поночі, чим пізніше – тим краще, щоби зайвий раз не світитись. Потоптався вулицями, повернувся до свого будинку. Будинок був високий і випалений сонцем, ніби вітрило. Сестра далі стояла на балконі, курила, підставляючись сонцю. Повернусь – вона навіть не помітить, – подумав. Не повернусь – так само.
Вирішив забігти до хрещеного. Обійшов будинок, звернув на добре протоптану стежку. Чорний твердий ґрунт старанно був усіяний пивними корками та коштовним пляшковим склом. Крізь діру в паркані потрапив на шкільне подвір’я, перейшов футбольним полем. Ніхто вже давно не грав, хоча трава все одно не пробивалась крізь намертво витоптану землю. Школа з травня стояла порожньою. Пройшов шкільним садом, пригинаючи голову під важкими яблуневими гілками. Забіг у під’їзд. Все чекав когось зустріти, просто щоби привітатися. З хрещеним привітаюсь, – подумав, підіймаючись сходами.
Хрещений відчинив відразу, ніби чекав на нього під дверима. Насторожено визирнув на сходи – чи нікого немає. Довго крутив ключами, зачиняючи оббиті фанерою двері на два замки. Провів Худого на кухню, навіть не питаючи, за чим той прийшов. Худий помітив, що він сильно здав, ще більш посивів, червоні очі, ніби довго плакав або не спав, нервово бігають кімнатою, схоже давно ні з ким не говорив, не зрозуміло коли взагалі виходив із квартири. Стіл на кухні заставлений минулорічною консервацією – запилені банки з абрикосами й сливами, що плавали в густому кольоровому сиропі, як вийняті з тварин нутрощі. Зроблю чай, сказав Хрещений невпевнено, запалив вогонь, поставив на нього пропалений до чорної сажі чайник, дістав металеву бляшанку з-під цукерок, у якій тримав заварку. Банка виявилась порожньою, мабуть він і справді давно не виходив із дому, сидів перед Худим, крутив у руках порожню банку, а чайник усе нагрівався й повітря пахло гарячою сажею. Почав говорити, збиваючись і перестрибуючи, переказував плітки, злився, ні про що не питав, і про себе теж нічого не розповідав. Лише плутано щось пояснював, говорив чужими словами. Худий розглядав його крізь жовте й малинове скло банок, дивився як обличчя хрещеного стає то малиново-витягнутим, а то бурштиново-приплюснутим, і згадував, як у ранньому-ранньому дитинстві хрещений приходив до них додому – підтягнутий і небагатослівний, в армійській формі. Міцно тиснув руку своєму куму, так само міцно – хрещенику, себто Худому, кидав швидкий неуважний погляд на жінок і йшов на кухню, де вони до півночі сиділи зі старим, говорячи про міжнародну політику та поволі п’яніючи. Худому дозволялося сидіти поруч із ними, слухати, але не заважати. Жінкам дозволялося готувати їм їжу. Худий поважав хрещеного, любив його тверді долоні, любив вітатися з ним, розпитувати про солдатський побут, про погони та військові карти. Хрещений ніколи йому нічого не дарував, принаймні, Худий нічого такого не пам’ятає, але хрещений-військовий сам по собі подарунок долі, на що тут нарікати. Худий часто їх порівнював – хрещеного й старого, коли вони сиділи на кухні й похмуро лаяли керівництво. Порівняння було не на користь старого, слід сказати – навіть у ранньому дитинстві Худий не був упевнений, що його тато зможе в разі потреби всіх їх захистити. А ось минула ціла вічність, і життя міцно їх обох потріпало, ніби пес улюблені іграшки. І старий, втративши дружину, час і роботу, стримів постійно в кріслі, ніби старе дерево, якому щороку відсихають нові й нові гілки. І хрещений теж перетворився на засмиканого пенсіонера – в древніх спортивках, в американській майці. Найгірше ж – став багатослівним, говорив швидко та непереконливо, ніби виправдовувався за щось таке, чому все одно не могло бути виправдання. Частину їхню давно вивели, місто лежало тепер під літнім сонцем зелене та беззахисне. Коли він помре, подумав Худий, мені доведеться його ховати. Одягати на нього парадну форму, домовлятися з гробарями. Форма, мабуть, буде на нього завеликою. А гробарі, очевидно, будуть нетверезими.
Хрещений так ні про що й не запитав. А самому починати не хотілося. Худий запоспішав, закрутився на стільці, пообіцяв передзвонити. Хрещений мовчав, довго дивився за вікно, потому сказав – ти б зайшов до Зої, щось їй зовсім погано. Зайду, пообіцяв Худий, звісно зайду, чому б не зайти. І справді, подумав він, уже повертаючись шкільним подвір’ям, – чому б не зайти. Сонце відкотилося в напрямку ночі, пил осідав на яблуні й траву, ставало прохолодніше й неспокійніше. На Сході таки з’явилися хмари – повільні й темні. Як глушена риба в річковій воді. Хоча над містом ще стояло вечірнє сонячне проміння. Добре, подумав Худий, зайду. Хто її знає, коли вона надумає померти. Вийшов на проспект, завернув за першим будинком, пробіг порожнім подвір’ям – темно-зелені баки з кольоровим сміттям, яке давно не вивозили, яскраві гойдалки й гірки на дитячому майданчику, старанно понівечені, розвішаний на шворках випраний одяг, майки й сорочки – жовті, мовби зняті з покійника.
Але Худий біг собі, скільки було потрібно, біг, не бачачи нічого довкола, розраховуючи сили й сподіваючись на перемогу.
Зоя не відчиняла, чутно було як підійшла до дверей і довго його розглядає. Запитала, хто він, Худий пояснив, Зоя не зрозуміла. Але впустила. Стояли в коридорі, дивились одне на одного – Худий заговорив першим, аби не виглядати таким збентеженим, мовляв, зайшов провідати, ненадовго, зараз піду. Зоя слухала уважно, але все одно не пізнавала. Худий її теж не пізнавав, чесно кажучи – залишки рідкого сивого волосся на голові, жовте вимучене лице, з глибокими темними зморшками, ніби стара шкіряна рукавичка, вологий погляд, важке дихання, старий халат, довгі висохлі пальці. До того ж вона була в різних капцях! Худий дивився на її покручені пальці й згадував, що в дитинстві його завжди лякав її манікюр – Зоя, їхня класна, нігті завжди малювала в яскраві кольори, і коли брала до рук грудку крейди, аби записати для них – учнів молодших класів, якесь слово, всі слідкували не так за словом, як за її яскравими нігтями, що робили її ще більш холодною та жорсткою. Вона справді такою й була – холодною та жорсткою. Скільки крові дитячої попила, страшно подумати. А ось Худого чомусь любила, хоча навчався він погано, а поводився ще гірше. Можливо розуміла, що краще мати союзником саме його, Худого, який у разі чого зможе навести порядок і організувати навчальний процес. Сильна й незламна, постійно сварилась із директором, щось доводила, захищала своїх, яких перед цим безжалісно опускала. Жодної поступки, жодних жартів – залізна сорокарічна машина з червоними нігтями, якими безжально кришила безпомічну крейду, повернувшись спиною до переляканих дітей. Дещо застара, аби почуватися щасливою, недостатньо втомлена, аби з цим погодитись. Потім, уже в старших класах, час від часу зупиняла Худого в шкільних коридорах і крижаним голосом пояснювала, як саме тому слід жити й про що саме варто подумати. Когось іншого він би й слухати не став, а ось перед Зоєю зупинявся, дивився в підлогу, кидав погляди на її довгі ноги, на яких уже проступали важкі темно-сині вени, слухав, енергійно кивав. Останні роки її не бачив, чув лише, що звільнилась, сидить удома, хворіє. Чим саме хворіє, Худий не цікавився, яка різниця чим – всі хвороби рано чи пізно закінчуються смертю. Але не знав, що все аж так погано – Зоя навіть не постаріла, Зоя просто доживала. Причому, незрозуміло було, для чого. Зоя слухала, потім повернулася, побрела в кімнату, Худий рушив за нею. Кімната нагадувала акваріум, в якому давно не міняли воду. Пахло ліками, одягом, повітря було жовтуватим від останніх сонячних променів, що пробивались крізь старі штори. Зоя впала на диван, важко дихала, попросила води. Худий вийшов на кухню, знайшов металеву кружку, відкрутив кран. Вода в крані теж була жовтою. Постояв, закрутив кран, тихо, намагаючись не шуміти, вийшов на сходи, спустився вниз, на вулиці довго переводив подих, підставляючи обличчя вечірньому протягу, що ставав усе відчутнішим. Погода мінялась, раптом стало темно, вітер рвав траву в західному напрямку. Дощ почнеться, подумав Худий, вибіг на проспект, перескочив через дорогу, дивуючись відсутності будь-якого транспорту, пробіг повз молочний, зупинився коло кіоску, хотів купити сигарети. Кіоск не працював, віконце зсередини було заліплене картоном. На зупинці має працювати, вирішив Худий, звернув дворами, аби зрізати, біг, відчуваючи, як накочується паніка, як стискає горло й починає розриватися серце. Темрява опускалася все нижче, хоча вечір був ранній, і на Заході небо відсвічувало червоним і синім, а тут, над їхньою ямою, зупинилася темрява, обіцяючи залити все чорними потоками, наповнити все мулом і мокрим піском. Дивно – все своє, не таке вже й довге життя, він бігав, по-справжньому бігав – ходив на секцію, старий ще сварився: що це за спорт такий? Бігай із жердиною хоча б, або з естафетною паличкою, або стрибай через бар’єри. Що за радість – бігати по колу? Але Худий біг собі, скільки було потрібно, біг, не бачачи нічого довкола, розраховуючи сили й сподіваючись на перемогу. Бігав за школу, бігав за інститут. Потім, звісно, кинув – не все ж життя бігати, слід колись і зупинитися. А ось, виявилося, що коли зупинишся, знову побігти не так просто – Худий стояв просто посеред дороги, що тяглася від дворів до проспекту, важко схилившись, упершись руками в коліна й відновлюючи дихання. Все, думав, повернусь – кину курити, піду знову на стадіон. Тридцять років, задихаюся, як риба на піску. Повернусь – почне все спочатку.
Саша, – раптом покликали його. Худий озирнувся – позаду стояла Анька, дивилась на нього здивовано, не чекала його тут побачити. Джинси, вітрівка, волосся, зібране у хвіст. В руках важкі пакети з супермаркету. Що ти тут робиш? – запитала. Худий перевів подих, заспокоюючись. Давай допоможу, – сказав, забираючи пакети. Анька мовчки передала йому пакети, розвернулася, пішла додому. Худий рушив слідом. Жила вона в сусідньому будинку, зовсім поруч, хоча з цими пакетами йти не так і просто, до того ж Анька попереду майже бігла, боязко дивлячись угору. Забігли до під’їзду, піднялися сходами. Анька намагалася підібрати ключі, мовчала, навіть не дивилась на нього. Зайшовши, кивнула йому головою – іди на кухню, почекай. Худий зайшов, поставив пакети на підлогу. Цукор, сіль, крупа. В разі чого, вистачить надовго, подумав. Можна пересидіти, перечекати, доки все закінчиться. Якщо закінчиться.
…подумав, що може варто повернутися додому. Або залишитися тут. Хоча б на тиждень.
Востаннє він був тут рік тому, минулої весни. Вони вже не жили разом, але напередодні зідзвонювались, закінчилось тим, що Анька просила його більше ніколи не приходити. Потім сама передзвонила, попросила зайти. Худий нічого не зрозумів, але зайшов. Залишився на тиждень. Але потім усе одно пішов. Краще було не лишатись, злився потім на себе, навіщо уникати того, чого все одно не уникнеш. Цікаво, думав він тепер, дивлячись за вікно, де чорним густим повітрям затягувало рештки західних вогнів – як вона тепер живе? І з ким? Мабуть сама, раз нікому тягати пакети з супермаркету. За рік вона не змінилась. І на кухні в неї нічого не змінилось – та сама армійська прибраність, крижаний порядок операційної на обідньому столі. Худий згадав свою кухню, хрипкий порожній холодильник, який хотілося обійняти й пожаліти, й подумав, що може варто повернутися додому. Або залишитися тут. Хоча б на тиждень.
Вона зайшла, й не дивлячись на нього, почала викладати речі з пакетів. Встигла переодягнутись, накинула на себе домашній халат. Коли вони жили разом, вона завжди в ньому тягалася домом. Іноді нічого під нього не одягаючи. Іноді так вибігала надвір, виносила сміття. Сусіди німіли, Худий нервував. Але тепер у неї під халатом була темна водолазка, що аж стискала їй горло, не даючи дихати й плакати. Мовчки видобувала пачки з крупами, макарони, різаний хліб, мовчки кидала це на стіл. Навіть не дивлячись на Худого. Худий натомість кинувся їй допомагати, перехопив туго напхану пачку цукру, але незграбно й похапцем, аж не втримав, і пачка випала йому з рук, лунко розірвавшись на кахляній підлозі – начищеній, ніби посуд, яким користуються хіба що на свята. Цукор глухо вибухнув, засипаючи все довкола білим солодким пилом. Худий завмер, заворожено дивлячись і не знаючи, що сказати. Й Анька теж затихло дивилась на білі кристали під своїми ногами, а потому присіла й увіткнулася обличчям у долоні, тяжко й гірко ридаючи. Худий розгубився, схилився над нею, спробував торкнутись її плеча, проте вона скинула його долоню різким нервовим рухом, ридаючи ще гірше, так мовби їй справді було шкода цього цукру, якого мало стати до кінця її днів. І він уже хотів було сказати їй щось, заспокоїти, підтримати, мовляв, ну що ти плачеш через якийсь цукор, мені б твої проблеми, ти ж не знаєш, що в мене, ти ж мене навіть ні про що не запитала, мене взагалі ніхто ні про що не питає, так наче до мене нікому немає діла, тож давай я тобі розповім, давай розповім, що в мене, і ти відразу заспокоїшся, і забудеш про цей нікому не потрібний цукор, давай, давай.
Ненавиджу, повторювала крізь сльози, ненавиджу, як із вами разом можна жити, ви ж нікого не любите, нікого не бачите, вам же все одно, що буде, все одно, що було.
Але вона заговорила першою. Ненавиджу, сказала, ненавиджу всіх вас, бачити всіх вас не хочу, знати не бажаю. Ненавиджу! Заспокойся, розгублено спробував зупинити її Худий, не плач, все буде добре, ось побачиш, давай я тобі про себе розповім, давай. Але вона не те, щоби не хотіла його слухати, вона навпаки – слухати його зовсім не хотіла, вона хотіла, щоби слухав він. Ненавиджу, повторювала крізь сльози, ненавиджу, як із вами разом можна жити, ви ж нікого не любите, нікого не бачите, вам же все одно, що буде, все одно, що було. Сидите по своїх норах, вибираєтесь тільки в магазини, не бачите нічого, готові зжерти одне одного. Худий не зовсім розумів, про що вона говорить, і спробував знову її торкнутись, як тоді – рік тому, коли вона ось так само щось кричала, а він просто підійшов і торкнувся її, і залишився після цього на тиждень. І він знову торкнувся її плеча. Але вона враз підняла голову, стала на ноги, витерла сльози й мокрою долонею показала йому на двері – іди геть, сказала. Іди геть і ніколи сюди не приходь. Коли він виходив, цукор солодко потріскував у нього під ногами.
Вийшов на вулицю, просто в темряву, під важке повітря. Тут звідкись із-за рогу вискочив пацан, тягнучи за собою наляканого пса, сам теж наляканий не менше за нього. Стояти, зупинив його Худий. Стрельнув закурити, відпустив. Малий відійшов неохоче – помітно було, що поруч із Худим, вони, разом із псом, не так бояться. Що далі, вирішував Худий – іти ще рано, стояти тут, чекати на дощ – нерозумно. Про що вона говорила? Кого вона ненавидить, кого не хоче бачити? Треба їй передзвонити, заспокоїти, повернутись до неї. Худий дістав побілку, побачив пропущені, згадав, що звук ще з обіду вимкнув, аби старого не нервувати. Дев’ять пропущених. Наполегливо. Телефонував Мустафа, колишній хлопець малої, тепер ось його, Худого, кум. Худий набрав, слухав гудки, позираючи на верхівки дерев, якими мотало, як водоростями в швидкій воді. Привіт, – Мустафа говорив чітко, чекав на його дзвінок, знав, що говорити. – Зайдеш? Є розмова. Зараз буду, – коротко відповів Худий.
До Мустафи бігти хвилин десять, це за парком, у приватному секторі. Худий перебіг двором, перетнув вулицю, над якою розпачливо розгойдувались тролейбусні дроти, минув порожній базар, в останньому живому запитав сигарети, там уже нічого не було, довелось бігти далі. Вулиця була довга, вітер здіймав чорну землю й волочив їй рештками асфальту, Худий біг, рахуючи золоті вікна в мазутній темряві. Мустафа чекав коло воріт. Провів на подвір’я, підштовхнув до дверей. Тісний цегляний будинок, стіни в килимах та іконах – Мустафа активно вірив у Бога, до церкви ходив, як на роботу – регулярно. Ліза, його дружина, лише мовчала. Загалом говорила, лише коли спитають. Але про що її питати, якщо вона весь час мовчить.
Худий зайшов до кімнати. Стіл завалений був свіжою теплою городиною, відразу видно – приватний сектор. Пішли, – сказав Мустафа, – подивишся на хрещеника. Зайшли до сусідньої кімнати. Худий стояв і мовчав, очі звикали до темряви. Славка, його хрещеник, уже спав, на металевому ліжку, накритий теплою ковдрою. На ним висів темний важкий килим, схожий на прапор якоїсь піратської республіки. На столику при ліжку стояла ікона Святого Миколая, наче портрет президента на робочому столі в губернатора. Худий плеснув Мустафу по спині, мовляв, побачив, пішли. Мустафа не заперечував – посадив Худого за стіл, самогон будеш? – запитав. Ще справи сьогодні, завагався Худий, але Мустафа навіть слухати не став. Розлив самогон в золочені й візерунчасті чайні чашки, випив сам, почекав, доки вип’є Худий, схопив зі столу яблуко, люто в нього вгризся, прожував, заговорив. Говорив тихо, так, ніби хотів, щоби ніхто його не почув. Можливо не хотів розбудити малого.
Почалось, мовив Мустафа й кинувся надвір.
Я нічого не боюся, шепотів, загрозливо махаючи надкушеним яблуком. Нічого. Я тут народився. Тут помру. Мені тут нічого не страшно. І нічого мене лякати. Знаєш, що тримає людину? Як це – не знаєш? Віра. І церква. Ось ти не ходиш до церкви й тому боїшся, а я ходжу – й не боюся. Єдине, за що боюсь – за Славку. Йому рости, йому ставати людиною. А так – не боюсь, розумієш? Худий хотів його підтримати, хотів додати щось від себе, хотів у чомусь запевнити, але раптом передумав. Що я йому скажу, думав, дивлячись, як Мустафа нервово зазирає до малого, як знову розливає, як нажахано виглядає в ніч, де темрява терлась об вікна важкими боками, як потому знову починає безстрашно шепотіти про страх і церкву, про дітей і політику, і про смерть, про смерть, про смерть, яка нікого не омине, всім дістанеться, між усіма розділиться. І мовби в підтвердження його слів за вікном вибухнуло повітря, осипаючись згори тисячею дрібних шматків темряви й шуму, обвалилося на дах, розірвалося в чорному вариві. Почалось, мовив Мустафа й кинувся надвір. Худий теж підвівся, прихопив банку з чашками й пішов слідом. Вийшов на веранду, завмер поруч із Мустафою, за крок від дощових потоків, що заливали все довкола, заповнювали собою світ, ніби простору ванну, все вище підіймаючись її прохолодними стінками. І вітри бовтались у цій воді, наче піймана риба, котру принесли з ріки й випустили до ванни, щоби смерть риби була не такою швидкою та болючою. Так ніби повільна смерть є менш болючою, менш смертельною. Мустафа дивився в ніч і мовчав, дістав сигарети, поділився з Худим, палив, випускаючи дим у хрипучу вологу ночі. Ти як? – запитав нарешті Худого. – Що робити будеш? Не знаю, – не захотів відповідати Худий, – видно буде. Видно буде, – погодився з ним Мустафа, обернувся й важко ступив до будинку. Давай, докурюй, – крикнув Худому вже з кімнати. Худий натомість не поспішав. Спостерігав, як вода наповнює собою весь цей невидимий приватний сектор, всі проспекти й пустирі міста, всі шахти й комбінати, всі цвинтарі, на яких лишається ще так багато вільного місця.
Коли зайшов назад, Мустафа вже спав. Сидячи, як у залі очікування. Потім договоримо, подумав Худий, вимкнув світло, знайшов у темряві свій стілець і теж заснув. Дощ падав рівно й важко, за таким дощем добре спостерігати на відстані, мов за великою навченою твариною в цирку – дивуватись і лякатись, нічим насправді не ризикуючи. Потрібно ввімкнути звук на телефоні, згадав Худий. І відразу заснув.
Прокинувся відразу ж. Ось щойно заплющив очі й відразу ж їх розплющив, так йому здавалося. Хоча відразу зрозумів, що вже проспав. Дістав телефон. Майже п’ята. Підхопився, злостячись на себе самого, знайшов на столі пляшку з водою, довго й жадібно пив. Мустафа спав, схиливши голову на бік. Худий зазирнув до малого. Славка спав, довірливо кутаючись у гарячу ковдру. Святий Миколай усе контролював. Худий тихо пройшов кімнатою, обережно причинив за собою двері. На сходах зіткнувся з Лізою. Та злякано скрикнула, але пізнавши Худого, заспокоїлась. Ідеш уже? – спиталась. – Може тебе погодувати? Запізнююсь, – пояснив Худий. Ти головне його не слухай, – кивнула Ліза в бік дому, маючи на увазі, мабуть, Мустафу. – Це він сам себе переконує. Насправді їдемо ми звідси, всі разом. Як їдете? – здивувався Худий. Так, – підтвердила Ліза, чітко вимовляючи слова холодними губами, – завтра. Він уже й квитки взяв. Говорить, що це заради Славки, що сам би він не поїхав. Але бреше, ти ж його знаєш. Знаю-знаю, – підтвердив Худий. Дещо скуто обійняв Лізу, прихопив на сходах відсирілі сигарети, вибіг надвір. Славка був тихий і слухняний. Постійно займався чимось своїм – книгами, іграшками, старим телефоном. Завжди на все погоджувався, завжди всьому тішився. Тішився, коли Худий приходив, тішився, коли той ішов. Худому здавалося, що малий дуже уважний і напевне багато чого розуміє. Ось лише сказати не може. Оскільки взагалі не говорить, від народження.
Головне – добігти, думав, – головне – устигнути. Повернусь – заплачу, повернусь – із усім розберусь – усім допоможу – нікого не забуду.
Треба було лишити квитанції, гарячково згадував Худий, біжучи крізь густий мокрий туман. Десь угорі повітря відсвічувалось, можна було зрозуміти, що вже ранок, що ніч минула, і дощ минув, але туман стояв так щільно, так важко, в ньому було так легко згубитись, що Худий уже й не сподівався кудись прибігти. Але все одно біг, біг, запізнюючись, потрапляючи в калюжі, вода в яких була кольоровою та крижаною. Ще й бігти потрібно було майже на інший кінець міста, збірний пункт знаходився за автовокзалом, тож Худий зосередився й побіг ще швидше, намагаючись не збитись зі шляху. Головне – добігти, думав, – головне – устигнути. Повернусь – заплачу, повернусь – із усім розберусь – усім допоможу – нікого не забуду. Допоможу старому, допоможу хрещеному, поховаю Зою, повернуся до Аньки, куплю хрещенику новий телефон. Все життя бігти, все життя намагатися щось наздогнати в цьому порожньому, мов консервна бляшанка місті, звідки всі намагаються втекти. Повернуся й усім допоможу, повернуся – й усе владнаю. Біг, відчуваючи, як тяжчають від води кросівки, як набухає потом і вологою святкова сорочка, як туман забиває легені. Вискочив на перехрестя, рвонув на невидиме в тумані червоне, ледь не потрапив під колеса якогось таксиста, добіг до привокзальної, з останніх сил прискорив крок, оббіг бетонну коробку вокзалу, важко дихаючи й ледве стримуючи в собі своє серце. В тумані стяли кілька «Лазів». Довкола бігали чоловіки, хтось стояв і віддавав накази, хтось докурював, перш ніж сісти. Встиг, – зрадів Худий і пішов на голоси. Підійшов, пізнав когось зі своїх, попросив у когось закурити, знайшов старшого. Старший злився, але перевірив списки, знайшов Худого, відмітив, сказав залазити до автобуса. Зброю дасте? – запитав Худий. Яку зброю? – скривився старший, – залізай давай. Худий неохоче поліз, інших теж поступово почали заганяти. Багато чоловіків були старшого віку, сонні, невиспані, просто вдягнені. Худий у своїй білій, хоч і мокрій сорочці, виглядав свідком на весіллі. Хтось мав пакети з їжею. Хтось розсовував кишенями сигарети. Алкоголю ні в кого не було. Зброї теж. Якийсь студент витягнув із пакета новий прапор, спробував розгорнути, але й сам зрозумів, наскільки він тут не в тему, зіжмакав, заховав назад. Всі напружено мовчали, дехто намагався дивитися холодно й упевнено, проте в такому розбитому автобусі серед такого туману це не надто вдавалось. Зайшов старший, не подивившись на них, дав команду водієві. Автобус рушив. За ним – решта. Худий дістав телефон, увімкнув звук. Думав комусь передзвонити. Зрозумів, що не має кому.