Епіграф
Кримських гір вершини оксамитні –
Як магніт для люблячих очей.
Береги ці хвилями омиті,
А на них узори доля тче…
Наш півострів – біль, і одночасно
Жити невимовне гостре щастя.
Сіль морська в собі плекає пам’ять,
Як піщинки горами ставали,
Як плели легенди величаві
Зливи, й жив тут джин… А є бажання
І себе пізнати, то доцільно
Слухати і чути Вітер вільний.
1
Бог любив цей народ – і за вдачу, й за справи –
Що в прекраснім краю жив під сонцем ласкавим.
Дарували степи і пшеницю, і трави,
Чисті ріки людей напували й отари,
Деви ревно гірські стерегли джерела,
А в ущелини відьом нечиста несла…
Звірі вільні були, і пташині крила
На пір’їнках несли краплі світла й тепла.
Вільний вітер щасливий кружляв над усім
І птахів цілував у горбаті носи.
Аж до самих хмарин цей бешкетник літав
І згоряв від любові до моря краси.
Ані думки, ні гадки, ні передчуття,
Що вже близько біда – та, що змінить життя.
2
Захід сонця… А Вітер – до нього, увись!
Та над селищем він подивився униз
І побачив дівчину такої краси,
Що умить остовпів, і оглух, і осліп.
А торговця Мурата прекрасна дочка
Ланню йшла по подвір’ю, тонка і легка.
Серед лоз виноградних і руж пелюстків
Вітру ще не стрічались ніколи такі.
Поступалися сонце і місяць ясний
Осяйному обличчю й волоссю її.
Закохався… Як солодко серце щемить!
Сам не свій, він зітхає й повільно летить…
Ви скажіть мені, люди, хіба до лиця
Не людині, а Вітру халепа оця?
Стати хлопом – єдине, що Вітру кортить,
А в уяві – одна лиш Айше без кінця.
Бризки хвиль до зіркових здійняв він небес –
І у їхньому сяйві у тілі воскрес…
Їй про квіти співав, про скарби і про плес,
Та ногами вночі лиш міг Вітер ходить.
На Ай-Петрі – сніги, лід з душі Айше скрес…
3
Та перлину хіба заховаєш в саду?
Сіірбазу закони й мораль – все одно.
До Айше під зірками заліз у вікно
І забрав, загорнувши дівча в полотно.
А на ранок кричить спантеличений люд:
«Це ж кому таке право на бешкет дано?
Хто Муратову доньку украв на біду?»
Наче човен розбитий у зелені трав,
Як вітрило поламане, Вітер лежав…
Ані поруху – і на воді, й на землі.
Залишились у бухті усі кораблі.
Вірний друг, Дев лісний, вже летить, як стріла.
Звірина майже вся поспішає за ним –
Дати Вітрові раду у горі земнім.
Дев злякався – завмерла у лісі листва.
Дві пташки-мандрівниці злітали у край,
Де Ак-Яр притулився і Бахчисарай,
І зраділи обидві: красуня жива!
Вкажуть місце, де злодій тримає Айше.
Треба бігти, летіти, скоріше лише,
Бо налякана діва ледь дихає вже…
4
Разом Вітер і Дев піднялись до небес.
А згори кримський ліс – на долоні увесь.
Там, де хижо нависла диявольська хмара
Понад тихою бухтою з йменням Ак-Яра,
Злий чаклун на Айше випробовує чари,
Та на нього й не дивляться оченьки карі…
«Ми будемо битись!» – узявся кричати
Наш Вітер. «Так, битись! – повторює Дев, –
Але Сіірбаза нам не подолати,
Хоча ти, мій друже, відважний, як лев.
Я маю в запасі один артефакт,
Що силу і мужність посилить стократ.
Це меч, що кувався із мудрості роду
Того, що отут зародився, народу!»
І древнім, як кримськотатарський народ,
Мечем б’є об землю миттєво – і от
Там вже джерело промовляє щось тихо.
Ось хмару проткнув – і здіймається вихор.
Жбурляє на землю того Сіірбаза.
Та знову на ноги стає Сіірбаз,
І падає, і піднімається зразу.
І грає на руку зловмисника час.
День перший і другий, і третій йде бій.
Вже друзі – обидва – без сил далебі.
Простяг до меча злий чаклун хитру руку,
Схопив – і готовий творити наругу.
Що буде? Що далі? А раптом Айше
Дружиною нині при всіх нарече?
«Ніколи! – ридає красуня. – Нізащо!
Каміння на шию і в море – це краще…»
Тепер на кону цілий Крим – не Айше!
Без Вітру тут лишиться пустка лише…
Тут Дев розігнався, злетів вище хмари –
І раптом накинувся на Сіірбаза,
Всім тілом ударив об скелю одразу,
Аж тріснула… З каменю сиплються пазли…
Нікого… За пилом, і чадом, і брудом
Побачити важко, чи гірше не буде.
5
Лиш сонце вечірнє скалу освітило,
Вже Вітер ту гору звільняє від пилу.
Вершина упала, краєчки розбиті…
Рівненьке плато постає перед світом.
Реальність нова і нова Сандик-Кая.
На ній верхи Дев небозвід підпирає.
– Де меч?
– Він у скелі та у чаклуні!
Але, якщо бути колись тут війні,
То ми повернемось на землю священну
І виймемо меч – захистити в борні
Народ первородний і благословенний.
І буде скала ця для нас, як сандик.
Здолаємо зайд і чужинських владик
Мечем, у якому є мудрість і сила,
Які не скоряються зайдам спесивим.
Земля збереже дужий меч променистий
Так само, як древню народу колиску,
Одвіку освячену Богом колись.
Чужих не підпустить. Лиш Вітер і вись…
Вже мчать до Айше славнозвісні герої.
Русалки і відьми круг неї по двоє.
Хто в руку, хто в шию вчепився і рве…
Побачив це Вітер – і як зареве!
В долоні Дев ляснув – і сталося чудо:
Втекли у печери потвори й приблуди.
Айше ще гарнішою стала од сліз.
«Спасибі!» – і рятівників обіймає.
Її Вітер взяв – і додому одніс,
А батько щасливий дитину стрічає.
6
Сумний сидить Вітер і тишком, і нишком…
А Дев споглядає, як зграя із хвиль
Ту місячну знову торує доріжку,
Що сріблом блищить, та не зменшує біль.
Ось Дев запитав:
–Ти чому такий зимний?
А хочеш, тебе відпущу я із Криму?
Це буде за подвиг твій гідна відплата.
Побачити світ – це корисно і варто.
– Скарби і красоти мені не потрібні.
Свобода ніщо перед голосом рідним.
Я мрію про очі Айше променисті.
Як кисень, для мене коханої пісня.
Замислився Дев: «Як тут бути? Тупик.
А хочеш – дам тіло тобі й людський вік?
І плеснув долоні, і Вітер відчув,
Як стукає серце і сльози течуть.
Айше – наречена, а Вітер – жених.
Гуляє село на весіллі у них!
А в Крим запросили на вічні віки
Вже іншого Вітра, і він в нас такий –
Гарячий, відважний і прагне до змін,
Але без брехні, без страху й глухих стін.
Хто з каменем-серцем приходив сюди,
Від Вітру побачив біду на собі.
Стоїть Сандик-Кая, і Дев прилітає.
Він бачить у згадках, як Вітер кохає…
І трішечки заздрить… А меч – у скалі
На цій, на найкращій у світі, землі…Ali
Fot. Автор: Білецький В.С. – Власна робота, Суспільне надбання (Public Domain), https://commons.wikimedia.org/w/index.php?curid=127026164
Przekład powstał w ramach seminarium Tłumacze Bez Granic: edycja czarnomorska organizowanego przez Kolegium Europy Wschodniej w partnerstwie z Rozstajami. Przedsięwzięcie dofinansowane przez Centrum Dialogu im. Juliusza Mieroszewskiego oraz Gminę Wrocław.
