П’ять доларів на місяць. Про творчість і мистецтво під час війни

<

Не знаю, скільки часу має минути, щоб осмислити та проаналізувати все, що за довгі місяці повномасштабної війни Росії проти України проросло гострим корінням всередині нас. Про створення культурного продукту, що має народитися з досвіду великої війни, зараз якось і не думається. В пріоритеті — генератори, солярка, сокири, засоби для чищення зброї й теплі устілки для армійського взуття. Який культурний продукт? Яке мистецтво? Про що говорити й писати, які слова знаходити для влучної образності, в чому вишукувати нові сенси, якого характеру сюжети вигадувати? Вижити б. А сенси шукатимемо потім. І напишемо потім. Та знімемо кіно. А ще наділимо все це вишуканою та небанальною образністю. Усе буде. Колись.

Мистецтво під час війни — ситуативне та експресивне, така собі миттєва фізіологічна реакція на подразники. Часто це мистецтво плакатне, злободенне й швидко втрачає актуальність. Те, про що ми говорили вчора, сьогодні вже забулося, нові подразники активували нові реакції, і на поверхню вигулькнув одноденний культурний продукт. Раз — і немає. Інформаційний потік протягнув його повз, мов дим у пічних трубах, що залишає на стінках легкий наліт сажі. Хоча, звісно, буває й по-іншому: комусь із поетів, документалістів, художників зрідка таки вдається з кров’ю вихаркати такі згустки концентрованого болю, такі зліпки теперішнього часу, які залишаться дуже сильними артефактами нашої химерної, темної й водночас багато в чому світлої доби. Хтось гарно гоїть рани гумором, ніжністю, справді талановитим нанизуванням добрих слів і незабутніх образів на нитку, тримаючись за яку ми бредемо вперед. Однак це не про мене. Моя нитка зачепилася десь там за черговим поворотом звивистого лабіринту.

Хоча колись бувало й інакше. Моя «дебютна війна», коли я відслужив майже півтора року в лавах ЗСУ в 2015–2016 роках, дала мені серед різних досвідів один дуже специфічний. Упродовж десяти місяців перебування у прифронтовій зоні, а фактично на одній території завбільшки приблизно 10 на 400 метрів, я спромігся перевести звичне сприйняття плинності часу в нову форму: це була насолода від його відсутності, так, ніби моє життя безкінечне, як, власне, і моє перебування в тій ріденькій лісовій посадці під Попасною. Я не рахувався з часом, фактично зневажав, не помічав його присутності в моєму житті. А тому в моменти пауз між виконанням військових обов’язків я відчував його безрозмірність і дозволяв собі дивитися по п’ять фільмів на день, годинами слухати музику і писати по 10-20 тисяч знаків художньої прози. Тодішній досвід перебування у війську дав мені змогу багато писати, зводячи будівельні ліси навколо роману, вибудовуючи текст поверх за поверхом. Я писав легко й щедро, мовби все життя надалі — після війни, після дембеля, після смерті — не збирався писати взагалі. Це були побутові драми, далекі від війни й категорій трагічного. Про війну хотілося писати найменше. Тобто не хотілося взагалі. Я присягнувся тоді: якщо виберуся з цього бездонного часового колодязя, з цієї вирви, що засмоктала мене так надовго, то ніколи не повернуся до армії, а присвячу всього себе винятково писанню.

Однак я не дотримав слова, адже цього року знову взяв до рук зброю. Можна було б поміркувати, чому так сталося і чому я, як і майже мільйон інших українських громадян, прийняв це рішення. А втім, мова зараз про інше. Цього разу багато чого змінилося, насамперед у мені. Окрім виконання моїх безпосередніх обов’язків командира підрозділу, я більше не відчуваю в собі сил та спроможності жити ще якимось іншим життям у внутрішній еміграції. Здавалося б, військова рутина дає чимало можливостей для організації дозвілля, переважно години очікування значно довші за моменти виконання бойових чи інших завдань. Але ні, окрім ролі військового, я нічого не встигаю, не хочу, всі справи роблю уривками й не можу зосередитися на жодному занятті. Про що писати? Які сенси відшуковувати, які слова добирати, які сюжети вигадувати? Дійсність всепроникна й багата на події, вона не залишає місця для ілюзій, натомість змушує більше мовчати й думати. Думати на перспективу, думати, поки є час, думати, поки є можливість.

Головною супутницею для мене стала навіть не війна, що чорним тлом проходить через моє життя, а моя стара нова роль — мовчазного відлюдника й самітника. І що характерно, окрім неможливості писати чи творити будь-який творчий продукт, я раптом втратив також здатність його споживати. За всі ці місяці повномасштабної війни я не прочитав жодної книжки, не поцікавився жодною культурною подією, не додивився жодного фільму, а зосередився винятково на перегляді коротких роликів у тіктоці та простеньких іграх у телефоні, де задіяні рефлекторні функції й примітивні реакції.

І тут з’явилася музика. Здавалося б, що може бути банальнішим за музику як інструмент самотерапії й джерела насолоди для всохлої до невагомості душі? Весь світ слухає її незалежно від обставин. Війна, епідемія, інавгурація президента чи похорон монарха, катастрофа національного масштабу чи психологічна травма, заподіяна невдалим коханням, весілля далекого родича чи нейтральне тло під час довгої поїздки до Адріатики. Музику слухали в бліндажах Першої світової, на борту «Титаніка», в слідчих кабінетах тюрем НКВС, у тісних кварталах Варшавського ґетто, в окопах Другої світової, у вологих лісах Південного В’єтнаму, на мітингу біля меморіалу Лінкольна, в знекровленому Сараєві, під час Помаранчевої революції чи Революції гідності. Музика була одвічним супутником історії, поводирем у широкому світі, провідником до різних емоційних станів як цілого народу, так і окремої людини.

Для мене ж музика стала нічим іншим, як мітріловою ниткою, міцною і магічною, що з’єднує мене з минулим, тобто з моїм існуванням до великої війни, із тихим затишком зимових вечорів і літніх сонячних ранків, коли думалося не про виживання, а про життя, і не про чергову трагедію покоління з характерними архетипними травмами, які Росія з маніакальною періодичністю завдає моїй державі, а про якийсь типовий європейський смуток, що зациклений на індивідуальних переживаннях, муках творчості та пошуку сенсу в безсенсовних речах. Це був солодкий період, що проходив під акомпанемент музики з моєї колекції аудіокасет. Сотні альбомів і добірок від Шопена та Майлза Девіза до The Beatles, Тома Вейтса і Run DMC. Від Едіт Піаф і Мілен Фармер до Blondie, Morcheeba і Біллі Айліш. Моя музика була такою ж строкатою, як вітрина магазину коміксів, а репертуар на вечір обирався відповідно до настрою або мого бажання досягти певної емоційності свого тихого і прісного існування. Війна все змінила. Упродовж тривалого часу я не міг слухати музику в принципі, це здавалося мені певним святотатством, я змушував себе бути холодним і черствим, зосередженим на війні та небезпеці, на тваринному страху й на тупому болі.

Музика ж занурювала мене у ті нормальні стани, які не пасували до відчуття незворотності, шоку та чорного оціпеніння. Усе це вимагало тиші. Як зовнішньої, так і внутрішньої. А ще я просто не міг звикнути до неможливості слухати музику не на фізичних носіях. Мене ламав незвичний мені електронний формат. Після теплого звуку, що дарувала плівка, цифровий формат здавався колючим і гострим, мов морозний подих. Однак до всього звикаєш, особливо тоді, коли не маєш вибору. Я його не мав, а тому прийняв музику з телефона і навіть зі стрімінгу. Ба більше — якоїсь миті усвідомив, що AirPods і Spotify замістили мені не лише аналогове прослуховування, до якого я звик, але й спілкування, друзів і навіть усе те мистецтво, що оточувало мене до війни. Література, живопис, кіно зникли як недоречні, рудиментарні й навіть тривожні елементи минулого життя. Музика ж дивним чином залишилася. Стала моїм продовженням, моїм натхненням і стимулом прожити ще один день, моїм компасом у топографії нової гіркої реальності.

Якось на черговому онлайн-сеансі психотерапії моя терапевтка запитала, чи слухаю я музику, а якщо слухаю, то яку? «Музику дитинства і юності», — відповів я. — «І яка це музика? — уточнила. — Опишіть її». — «Це хороша музика, — сказав я. — Музика, від якої оживаєш».

Музика, від якої оживаєш. Коли темно, страшно й самотньо, коли чергуєш біля ППО або їдеш темним лісом у сусідні села, коли без кінця підкидаєш у буржуйку дрова, сидячи в курені на краю лісу під холодними північними вітрами, коли немає жодних емоцій, бо втопив усе це в чорному болоті десь всередині себе ще на початку війни, коли на якісь миті вже відчуваєш себе мертвим, тоді й з’являється музика, від якої оживаєш. Музика, що згадується як цілком конкретний фізичний об’єкт. Аудіокасета, що ти її тримаєш у руках у свої умовні 10–12 років, пластиковий бокс, паперову вкладку, яскраву ілюстрація альбому. «Crash! Boom! Bang!» Roxette, «Jazz» Queen, «Violator» Depeche Mode, подвійний «The Wall» Pink Floyd або взагалі блазнівський Dr. Alban на обкладинці «Look who’s talking now». А ще «Brothers in Arms» Dire Straits, «Zebra» YELLO чи «Hunky Dory» Девіда Боуі. І все це оприсутнюється раптом у мені світлими тінями провінційного дитинства, коли я стояв біля сріблястої аудіодеки «Радіотехніка» й копирсався в аудіозаписах батька, довго обирав музику, що пасуватиме моєму настрою, потім лежав посеред кімнати на сірому килимі зі слідами від пластиліну та підспівував, інтерпретуючи по-своєму незнайомі англійські слова. Не було ані війни, ані темних лісів, ані минулого, про яке весь час думаєш, ані майбутнього, про яке думати не хочеться. Було тут і тепер, жива музика, живий ти й живі всі, кого ти любиш своїм пубертатним серцем…

Але добре, музика музикою, а як же література? Десь раз на два тижні психолог батальйону проводить заняття для нашої роти. Й от нещодавно ми мали психологічні практики із протидії вигоранню. З усієї роти десь 20 військових прийшли на ці заняття. Переважно це були ті, кого вдалося зловити й примусом усадити за стіл. Ми розмістилися в холі однієї покинутої вілли на півночі країни, що служить нині потребам українського війська. Психологиня, жінка приблизно мого віку, сповнена фальшивого ентузіазму, мов аніматор у курортному готелі, роздавала завдання. Одним із них була вправа сказати фразу «я ніколи не був…», а далі — назвати професію чи заняття, яке нам дуже подобається, але яким ми ніколи не займалися. І от ми всі — стрільці, кулеметники й гранатометники — маємо спроєктувати в голові якийсь запит до своїх нереалізованих бажань, звернути на них увагу і потім виділити якийсь час аби попрацювати над втіленням цих бажань.

З 20 людей двоє ніколи не були танцюристами, троє ніколи не були співаками, двоє не були художниками, один не був піаністом. Майже половина з опитаних, що, крім мене одного-єдиного, взагалі не дотичні до культурного простору, мали певний пієтет до творчих професій. Менеджери, юристи, автомеханіки, водії, управлінці, що на час війни були причесані до бойової безликості, раптом відкрили потаємні дверцята до своїх істинних бажань. Але жоден із них, я впевнений, нічого не зробив і ніколи не зробить, аби наблизитись до реалізації цих своїх прагнень. Добре це чи погано, якщо ці люди ніколи не стануть танцюристами, співаками чи письменниками, я не знаю. Хоча, думаю, після війни знайдуться ті, хто вперше спробує себе у різних мистецтвах, але в 90 % випадків усе це матиме терапевтичну, а не культурну функцію. І за два, п’ять, десять років на культурній сцені України гратимуть плюс-мінус ті самі дійові особи, що й раніше. Якщо виживуть, звісно. Вони, тобто ми, транслюватимуть старі наново переосмислені сенси, насичені химерною навколовоєнною образністю і типовими сюжетами у новій криваво-чорній обгортці. Усіх їх, тобто нас, ще з десяток років запрошуватимуть на міжнародні фестивалі, конференції та культурні події, тішитимуться нашою травмованістю, мов у кунсткамері розглядатимуть наші глибокі рубці, даватимуть гроші на кіно, театр і літературу, намагатимуться примирити з ворогом і знову і знову говоритимуть про цілющу роль культури.

Щодо мене, то на тому занятті я сказав, що ніколи не був письменником, чим викликав здивування в колективі. А вже сам собі я додав, що ніколи не був таким письменником, який би не мусив ділити свою літературну діяльність з іншими заняттями. Бігають з автоматами військові, а письменники сидять в затишних кабінетах у шкіряних кріслах і пишуть. Або на островах за склянкою рому згадують свою паризьку юність. Ні, я не хочу бути солдатом. Я ненавиджу зброю, ненавиджу військову романтику, армійський устрій і війну як таку. І в цій надто гучній самотності мені некомфортно і навіть зле.

Я хочу всадовити свою дупу в шкіряне крісло і відчувати на язику пекучу солодкість рому. Байдуже, що моя юність минала на центральних вулицях Києва 2000-х, а не в Парижі 1920-х. З іншого боку, чи було б мені про що писати, якби я не мав у своєму житті усіх тих інших занять, які повсякчас відволікали мене від літератури…

І я вже давно вирішив, що раптом мені таки вдасться повернутися до колишнього життя, раптом я таки згадаю, як же складаються слова у речення, а речення — у великі романи, то навряд чи писатиму щось про цю війну. Жодного художнього тексту. Натомість я писатиму про любов. І про музику. Бо любов, хай би в якому анабіозі вона не перебувала нині, — це єдине, що тримає нас грішних у цій реальності. І музика — єдине, що цю реальність виводить на рівень терпимого існування. А про війну, я певен, знайдеться кому писати. Зовсім скоро з’являться сотні різних, як сповнених нудотного пафосу незграбних героїчних романів і типових щоденників, так і справді сильних документів часу та глибоких висловлювань. Принаймні я хочу вірити в те, що талановиті твори на тему цієї війни також стануться з нашою літературою, не потонувши під лавиною однотипного нудного пишнослів’я. У мистецтва не повинно бути компромісів, а преференціями тим, хто вистраждав перемогу і пройшов важкий шлях до неї, мають займатися соціальні служби, а не культурне поле.

Тож не знаю, скільки часу має минути, щоб усе осягнути, проаналізувати, аби дійти до пікової точки осмислення того, що відбувається з нами. Мені насправді байдуже. Натомість у мене є те, з чим я не розійдуся хоч би що сталося, те, від чого я оживаю. Безмежний світ музики, що завжди зі мною всього за п’ять доларів на місяць.

 

 


The text was produced in the framework of the project „Ukrainian authors for Europe. Europe for Ukrainian authors” organized by Rozstaje.art. The project is co-financed by the Governments of Czechia, Hungary, Poland and Slovakia through Visegrad Grants from International Visegrad Fund. The mission of the fund is to advance ideas for sustainable regional cooperation in Central Europe.
Zobacz inne utwory autora->