Wybierz wersję:

Menel

<

Ludzkie wybory nigdy nie są banalne. Właściwie sama zasada zawsze jest prosta: człowiek z kilku możliwości wybiera jedną, albo najpierw jedną, a potem drugą, a potem trzecią. Dramat rozpoczyna się w momencie podejmowania decyzji. Z jednej strony – wszystko jest jasne. Są różne warianty oraz logika wydarzeń, której można przyglądać się z dociekliwością nudnego naukowca. Z drugiej strony – w tle pojawiają się emocje. Dlatego to nie sam wybór, ale moment podejmowania decyzji jest najciekawszy: to zawieszenie, ta niezdolność do postawienia na właściwą kartę. Po podjęciu decyzji człowiek opuszcza przestrzeń niezwykłości, ale póki znajduje się w niej, w sytuacji wyboru, możliwe jest wszystko. A właściwie – nic nie jest możliwe. A dokładniej – jest wiele punktów wejścia, ale żadnego wyjścia.

Epizod pierwszy

Oryginalny pijak pod jaskrawym, majowym słońcem warszawskiej ulicy Trębackiej. Tutaj takich ludzi nazywa się „menelami”. Etymologia tego słowa zagubiła się w otchłani języka, ale kilka słowników podkreśla, że „menel jest gotowy na wszystko dla dawki alkoholu”. Jednak ten pijak z pewnością nie był gotowy na wszystko. Był unikalny i to od razu rzucało się w oczy. Po pierwsze, mimo zwykłej purpurowej twarzy był jakoś nietypowo uczesany oraz zadbany. Po drugie, uśmiechał się do życia i życie uśmiechało się do niego. W tamtej chwili między nim a życiem panował niepisany pakt o nieagresji. Po trzecie, był zadowolony z siebie i pozbawiony pochmurności, charakterystycznej dla jego warstwy społecznej.

Jednak ten pijak z pewnością nie był gotowy na wszystko. Był unikalny i to od razu rzucało się w oczy.

Obserwuję go, stąpającego między zaparkowanymi samochodami. Wesoło mruży oczy w ostrych promieniach słońca i przejawia otwartą radość z faktu, że vera jest nadal prima, a popołudnie zapowiada się obiecująco. To człowiek, od którego bije jakaś osobliwa, nieskalana czystość, jaka zdarza się tylko u niewinnych dzieci albo u skazanych na śmierć grzeszników. „Przydaliby się nam tacy pijaczkowie” – pomyślałem, przypominając sobie bezdomnych z Dworca Południowego czy też śmierdzących żebraków z Podołu. Pomyślałem jeszcze, że właśnie w nich, w tych typach ze społecznych nizin, kryje się tajemna istota naszych społeczeństw. W tej konkretnej chwili oświecony katolicyzm przewyższał o głowę ciemne prawosławie, bo sytuacja wygląda tak – alkohol jest taki sam dla wszystkich i uzależnienie dla wszystkich takie samo… ale ten pijak, może anioł wśród pijaków, najlepszy przedstawiciel swego stanu, ciągle jest człowiekiem – stygmatyzowanym, ale niepokonanym. I dla niego, i dla mnie świeci to samo słońce, ale on się nim cieszy, tak samo jak wiosną, trzymając papierowe kubki z kawą w obu dłoniach. A ja… ja zupełnie tego nie czuję. Po prostu idę. Nie mam nawet jednego procentu tej błogości i czystości. Może on coś przeczuwa – to byłoby całkiem niezłe. Mijam go, by wrócić w to miejsce dwie godziny później.

Epizod drugi

Mój pijak stoi między dwoma zaparkowanymi samochodami – audi i bmw. Jeden papierowy kubek z kawą postawił sobie między nogami, drugi zaś to gwałtownie stawia na asfalcie, to nerwowo podnosi do góry. Tak jakby bał się, że gdzieś z niewidzialnej otchłani wyłoni się złowroga ręka i zabierze mu jego cenny nabytek. Kiedy podszedłem bliżej, zrozumiałem, że to nie strach ani mania. Przez dwie godziny mojej nieobecności rozgrywał się tu karkołomny dramat związany z ludzkim wyborem. Dostrzegam, że tylne prawe okno niebieskiego bmw jest otwarte na oścież. Pijak rozgląda się wokół, całym jestestwem demonstrując, że nie interesuje go nic oprócz kubeczków, ale z boku widać, że już od dawna nie może się odważyć na ostateczny wybór.

Wie, że popełniłby przestępstwo, ale nie jest w stanie poradzić sobie z pokusą. Dwie godziny temu, kilkadziesiąt metrów stąd, życie uśmiechało się do niego, a teraz głośno rechocze nad nim rozpostarta paszcza niemieckiego samochodu. Po jego świętości i oświeceniu nie zostało ani śladu. Marszczy brwi i – co widać po jego postawie – zmaga się z sytuacją, ocenia wszystkie „za” i „przeciw”, rozważa możliwe następstwa, przypomina sobie boże przykazania, a szczególnie: „Nie kradnij”.

Dwie godziny temu, kilkadziesiąt metrów stąd, życie uśmiechało się do niego, a teraz głośno rechocze nad nim rozpostarta paszcza niemieckiego samochodu.

W ciągu dwóch godzin setki razy przetrząsnął spojrzeniem wnętrze samochodu i dokładnie wie, gdzie co leży. Wie jednak również, że może być obserwowany przez kilka kamer monitoringu miejskiego, którymi naszpikowane jest centrum stolicy, że jest niemal pewne, iż włączy się alarm i szybko zjawi się właściciel auta, że szanse na ucieczkę i uniknięcie kontaktu z policją są skrajnie mizerne. Z drugiej strony nie ma wiele do stracenia і nie takie rzeczy się robiło. A czemu by nie? Jednak jeśli się zastanowić, możliwe, że torba jest pusta i nie ma co kombinować po próżnicy. Czy może wreszcie wypić tę nieznośnie lepką żołądkową gorzką, która dwie godziny temu wydawała się boskim nektarem? Czy może zostawić ją na wieczór? Wiesz jednak, niebieski ptaku, gdzie będziesz wieczorem? Może w torbie są dokumenty? Może pieniądze? Dokumenty czy pieniądze? Za dokumenty można wziąć znaleźne. Ale jak? Jak by cię mieli odnaleźć? Jak dowiesz się, że ich szukają? Już jest bliski podjęcia ryzyka, a za chwilę skłania się do decyzji, by się w to nie pakować. Gdzie się podziała jego radość? Gdzie triumf katolicyzmu nad prawosławiem? Gdzie czyste upojenie tym, co masz, a nie tym, co dopiero możesz mieć, a i to nie na pewno. Nie wiadomo, ile czasu tu spędzisz, bo drepczesz w miejscu już dwie godziny i pewnie zaraz przyjdzie właściciel. O, a może powiesz mu, szanowny panie, zauważyłem otwarte okno i uczciwie go strzegłem. Tak więc rysuje się kolejna możliwość, dzięki której może wpaść jakaś dyszka…

Czy może wreszcie wypić tę nieznośnie lepką żołądkową gorzką, która dwie godziny temu wydawała się boskim nektarem? Czy może zostawić ją na wieczór? Wiesz jednak, niebieski ptaku, gdzie będziesz wieczorem?

Warianty mnożą się i nikną, powiększają się i maleją, dopełniają się wzajemnie i mieszają ze sobą. Odpowiedzialność rośnie lub zanika, wypierana przez przeczucie możliwego fartu, które nagle się pojawia, by raptownie umknąć pod wpływem jakiegoś ostrzegawczego głosu. Jednak menel stoi: jeden papierowy kubeczek ma między nogami, drugi zaś to gwałtownie stawia na asfalcie, to nerwowo podnosi do góry.

__________________________________________________________________________________________________

Redakcja: Agnieszka Papieska

Tłumaczenie według II wydania zbioru małej prozy Cerebro (Wydawnictwo Starego Lwa, Lwów 2019).
© Copyright for the Polish translation by Maciej Piotrowski, 2019

Kup książkę Andrija Bondara „Cerebro” w Wydawnictwie Warstwy

Wybierz wersję:

Менель

С

Ситуація людського вибору ніколи не буває банальною. Тобто структурно вона завжди проста: з кількох можливостей людина вибирає одну або почергово вибирає то одне, то друге, то третє. Людська драма народжується у процесі прийняття рішення. А отже, з одного боку, все дуже зрозуміло. Є варіанти й логіка подій, які можна розглянути з ригористичністю нудного науковця. З другого боку, на тлі розгортається неймовірна емоційна картина. А тому цікавий не так сам вибір, який робить людина, як ситуація вибору, в якому вона зависає, нездатна зробити правильної ставки. Ухваливши рішення, людина покидає простір дива, а поки вона там, у ситуації вибору, можливо все. Точніше, неможливо нічого. А ще точніше, є багато входів і немає жодного виходу.

Епізод перший

Колоритний пияк під яскравим травневим сонцем варшавської вулиці Трембацької. Тут їх називають «менелями» — етимологія цього слова губиться у глибинах поточної мови, але в кількох словниках наполягають на тому, що «менель заради дози алкоголю готовий на все». Утім, цей пияк точно не готовий на все. Він унікальний — і це одразу впадає в око. По-перше, попри типове багрянувате обличчя, він якось нетипово причесаний і задбаний. По-друге, він усміхається життю, і життя усміхається йому. У той момент між ним і життям явно діє неписаний пакт про ненапад. По-третє, він задоволений собою і позбавлений звичної похмурості своєї соціальної верстви.

Утім, цей пияк точно не готовий на все. Він унікальний — і це одразу впадає в око.

Я бачу його в русі між припаркованими автомобілями. Він весело мружиться від різких променів і відверто тішиться миттю, радіє, що vera ще досі prima, а пополудень обіцяє щось добре. Це безперечно чистий чоловік якоюсь особливою, нескаламученою чистотою, яка буває або в невинних дітей, або в засуджених до страти грішників. «Нам би таких пияків», — подумав я тоді, пригадуючи безпритульних Південного вокзалу і просмерджених жебраків Подолу. А ще подумав, що саме тут, у цих типажах соціального низу, криється потаємна суть наших суспільств. Цієї конкретної миті осяйний католицизм на голову вивищувався над похмурим православ’ям, бо ось тобі ситуація — алкоголь для всіх один і залежність на всіх одна… але ось пияк, можливо, ангел серед пияків, найкращий представник свого стану, та все ж людина — стигматизована, але нескорена. У вас на двох одне сонце, але він йому радіє, він радіє весні із двома кавовими паперянками в обох руках. А я… я зовсім не так. Я просто йду. Я не маю й одного відсотка його благості та чистоти. Можливо, він у передчутті — тим краще. Я проминаю його й опиняюсь на тому ж місці вже через дві години.

Епізод другий

 

Мій пияк стоїть між двома припаркованими автомобілями — «Audi» та «BMW». Одна кавова паперянка в нього між ногами, а другу він то рвучко ставить на асфальт, то нервово підіймає вгору, наче звідти, із невидимої потаємної прірви, ось-ось вирине чиясь зловорожа рука й забере його цінний набуток. Підійшовши ближче, я розумію, що це не страх і не манія. За дві години моєї відсутності тут точилася карколомна драма людського вибору. Я помічаю, що заднє праве вікно синьої «BMW» відчинене навстіж. Пияк роззирається навколо, всім єством демонструючи, що його не цікавить нічого, окрім своїх паперянок, але збоку це виглядає так, ніби він уже давно не може зважитися на вибір.

Він знає, що близький до злочину, але не здатен упоратися зі спокусою. Дві години тому за кількадесят метрів звідси йому усміхалося життя, а тепер із нього голосно регоче роззявлена паща німецького автомобіля. Від його святості та просвітлення не залишилось ані сліду. Він насуплює брови і всім виглядом зважує ситуацію, оцінює всі «за» і «проти», прораховує всі можливі наслідки, згадує заповіді, особливо ту з них, що «Не вкради».

Дві години тому за кількадесят метрів звідси йому усміхалося життя, а тепер із нього голосно регоче роззявлена паща німецького автомобіля. Від його святості та просвітлення не залишилось ані сліду.

За дві години він встиг сотні разів обнишпорити поглядом салон машини і прекрасно знає, що й де лежить. Але також знає, що може потрапити під погляди кількох відеокамер, якими нашпигований центр столиці, що, вочевидь, спрацює сигналізація і швидко з’явиться власник, що шанс втекти й уникнути контакту з поліцією вкрай мізерний. З другого боку, а що, зрештою, втрачати і куди наше не йшло? А чом би й ні? Але якщо подумати, може, у тій сумці нічого нема, і все це порожня й безглузда затія? Чи, може, випити вже нарешті цю нестерпно липку жолондково-гожку, яка дві години тому здавалася божественним нектаром? Чи, може, залишити на вечір? Але чи знаєш ти, голубе, де ти будеш надвечір? А може, у тій сумці документи? А може, гроші? Документи чи гроші? За документи можна просити викуп. Але як? Як тебе знайдуть? І як ти дізнаєшся, що їх шукають? Він то наважується ризикнути, то вирішує не лізти. І куди поділася його радість? Де тріумф католицизму над православ’ям? Де чиста насолода від того, що маєш, а не від того, що, можливо, тільки матимеш — та й то невідомо? Ти тут пробудеш не знати скільки, бо товчешся на місці дві години, поки не прийде власник… О, а ти йому скажеш, мовляв, шановний пане, я помітив відчинене вікно і за ним чесно пантрував. А отже, тут вимальовується ще одна можливість, з якої може перепасти якась десятка…

Чи, може, випити вже нарешті цю нестерпно липку жолондково-гожку, яка дві години тому здавалася божественним нектаром? Чи, може, залишити на вечір? Але чи знаєш ти, голубе, де ти будеш надвечір? А може, у тій сумці документи? А може, гроші?

Варіанти множаться і скорочуються, збільшуються і маліють, взаємно доповнюють один одного й перетікають один в одного. Відповідальність то накочується, то відкочується перед відчуттям фарту, що зненацька з’являється, а потім так само раптово зникає під тиском якоїсь нової емоції застереження. Але менель стоїть: одна паперянка у нього між ногами, а другу він то рвучко ставить на асфальт, то нервово підіймає вгору.

Zobacz inne utwory autora->
Zobacz inne utwory w tym języku->