Абрикоси Донбасу
Поема про шахти й фабрики,
про каску мого тата й казку моєї бабусі,
і все те, про що давним-давно мені заборонили писати.
Там, де не ростуть абрикоси, починається Росія.
Вугілля обличчя
Із очима морськими синіми
Та з волоссям жовтим лляним
Трохи вилинялим
Це не прапор
Це стоїть у шахті
По коліна у воді
Мій тато
Його обличчя, як вугілля –
Із відтиском
Польового хвоща допотопного
Роками розтоптане
Море твердне сіллю
Трава твердне вугіллям
А тато стає як трава-ковила
Сивим
Він чоловік
А чоловіки не плачуть –
Так кажуть в рекламі
А щоки його рівчаками
Порубала шахта
І вугілля добуте з обличчя
Мого батька
Згоріло в Донбасу пічках
І багаттях
А десь там високо
Стоїть терикон
Гарчить терикон
Як дракон
Як сфінкс
Що захищає свого Тутанхамона
І знаю тільки я одна
Що посеред степу терикон –
Це корки від пляшок
Які тато випив
І попіл від сигарок
Що викурив тато
Терикони грудей
Дерева оці
Як кольорові олівці
Понавтикані вздовж дороги
І тільки часом проїде краз
Посеред степу в лісосмужку
Донбас! Донбас!
Шипить труба
Сонцю на вушко
Ти стоїш
У спецформі
Вугляного агента
І пахнеш парфумно
Реагентами:
– Я жінка
Моя стихія водна:
Це – не тільки зробити чай
Чи помити посуд – ні!
Хоч жінок не беруть у шахту –
Але беруть на фабрику
Вуглепереробну
І я мию вугілля
Ніби мила би коси
Я вугілля подрібнюю
Наче ріжу картоплю
Або перемелюю м’ясо
У блендері фабрики
І заправляю маслом
Розтопленим –
Тобто поливаю цей борщ
Реагентами
Слухай, оці компліменти
Про красу донбаських дівчат
Мають якийсь сенс
Якщо побачити ці заводи
Якщо спуститися в шахти
Або скупатися в отруйних водах
Відстійників
Куди спускають юшку
Від мого оцього борщу
Якщо залізти на терикон
І провалитись йому під ковдру
Точніше – в пряму кишку
А перед тим
Побачити цвіт абрикос
Ніжно-білий цвіт абрикос
А в осінь
Побачити їхнє жовте волосся
Із висоти вагонеткового польоту
Абрикоси у касках
Відцвіли абрикоси Донбасу
Відтінками неба усіма
Абрикоси вдягнули каски
Минула весна
Їх було двадцять
Усі молодці
До тридцяти…
За законами рівняння
Їх і стало двадцять
От тільки нема на що рівнятись:
Вони тримались
На волосині
Сталевого дроту
Вони стояли у клітині
Як у ковчегу Ноєвому
Після потопу
Упала бетону тонна
На клітину
Вони випали
Їх розтрощило у вільному падінні
Вони стали вільні
Так, вільні
Як абрикосові дерева
Вирвані з корінням
Їх було двадцять
І стало двадцять
На них рівнялись
За законами рівняння
Коли продовжували ряд
На кладовищі
А мій тато з ними не встиг
Порівнятись
Мій тато тоді вугіллям застиг
А вони піднімалися вище і вище
У ґумових чоботях
І з фляжками без води
Із тілами як фляжка
Піднімалися до ангелів
Туди…
І тепер бабусі онукам
Розказують казку
Про абрикоси
У касках
Казка моєї бабусі
Коли сльози
Стають сіллю кам’яною
Коли море в животі
Стає шахтою
Помирають мамонти
І народжуються душі нарозхрист
Вони обмінюють сміливість на горілку
І наймаються на роботу
Зачекай!
Ця шахта ковтне тебе
Ця красуня з темною шкірою
Кам’яна
Може, для неї половці різьбили статуї
Серед неголених, як шахтарі, степів
Зачекай!
Вона народить тобі мертве море
Її талія не шістдесят
А груди обвисли до пояса
Не заходь у неї
Можеш не повернутися
Мов дитина в матері
Яка не хоче народжувати
Він занурився в неї раз
І повернувся зі сльозами в руках –
Він занурився в неї – два
І повернувся із сіллю в руках
Він занурився в неї – три…
І повні руки вуглин
Потягнули на дно
Підземного моря
Абрикосові дерева розпростерли руки до неба
Абрикоси одягнули жовтогарячі каски
І тепер, коли їси абрикоси
Всередині – вуглина
Кінець казки
Книга ангелів
Твої зуби темні й діряві
Як оці терикони
Твої очі сірі і пряні
Як перевернуті корені
Диму алчевського
Що проростає вгору
І приймається всюди
Як верби
– Моє здоров’я кепське
Але жаліти мене не треба
Я дістаю траву, але не якусь
А кам’яну
Із-під землі
Із-під неба:
Колись тут було море
Росла гігантична трава
І на ній колихалися ангели
Трава слухала їхні розмови
Запам’ятовувала слова
І пресувалася в торф
Він витискав з себе воду
Ставав суттю всього
Вкривався свіженьким гіллям
І ще якимись колодами
Ці ангельські слова
Не могли передатись повітрям
Тож ставали легким камінням
Кам’яною травою
Тобто ставали вугіллям
І тепер кожна шахта –
Це книжка
З ангельськими словами
Сторінки якої
Горять у пічках –
І це велетенські свічки
Порозгублені
Степами
Тому й Донбасу заводи
Курять в небо димом кольоровим
І їм плювати на заборони
Тютюнопаління
У громадських місцях
Бо на заводських майданчиках
Вони – у себе вдома
А там, як відомо
Курити не заборонено
Навіть коту
Ту-ту
Поїзд
Ту-у-у
для Ю. А.
серпень-жовтень 2012
Фотограф — Валентин Кузан
