Wybierz wersję:

*** [Skąd fruniecie, ptaki?..]

<

***

 

– Skąd fruniecie, ptaki? Jakim wichrem gnane?

– Przychodzimy z miasta, które jest już martwe.

Idziemy, kapelanie, z pokorą, nie trwogą.

Powiedzcie swoim: strzelać nie ma już do kogo.

 

Mieliśmy swoje miasto – z żelaza i cegły.

Dziś każdy ma walizkę, w walizce popioły

pod gradem kul zebrane, w bezsilnym ukłonie.

Dzisiaj sny pachną żarem – domem, który płonie.

 

Kobiety w naszym mieście były jak anioły.

Ramionami tak czule otchłań oplatały!

Nasze studnie sięgały aż do serca ziemi.

(świątynie i klasztory zburzyliśmy sami).

 

Pozostały tam po nas samotne nagrobki…

Czy da nam ksiądz pociechę i oddali troski?

Czy zdołasz nas, pasterzu, od grzechu wybawić?

Czy możesz bez ogródek pomówić dziś z nami?

 

Dlaczego twoi ludzie miasto nam spalili?

Zrobili to rozmyślnie? Może się pomylili?

Gdy kłamią w telewizji, ty bądź z nami szczery!

Daj nam słowo, że winni nie unikną kary!

 

– Boli was, drogie ptaki, nasza wspólna strata.

Owszem, na winnych czeka już zapłata.

Sąd czeka też niewinnych. Najbardziej zaboli

tych, którzy dotąd o niczym nie wiedzieli.

 

Dlaczego wasze miasto stało się przeklęte?

Należało uważniej czytać pismo święte!

Unikać przez szatana sideł zastawionych.

Nie mijać obojętnie znaków objawionych.

 

Prorocy obiecali nam ból i cierpienie.

Ptaki upadające z nieba jak kamienie –

to znaki naszej zguby, początek gehenny.

Koniec też będzie przykry. Księga bez happy endu.

 

Tak pięknie się różnimy w jednej tonąc rzece.

Śmierć was nie przeraża, co innego – życie.

Macie złudną nadzieję, że was śmierć ominie.

Mówię tak czasem swoim, kiedy słów mi braknie…

 

Nie umiem przewidywać, nie umiem spowiadać.

Nie wiem, jaką pokutę wam za grzechy zadać.

O was mówiłem, o sobie, o braciach z daleka.

Każdemu według zasług – oto, co nas czeka.

 

 

Tłumaczenie powstało na warsztatach Rozstaje 2021 finansowanych przez Visegrad Fund
The translation was created during the Rozstaje 2021 workshop supported by the Visegrad Fund

Wybierz wersję:

*** [– Звідки ти, чорна валко, пташина зграє?]

– Звідки ти, чорна валко, пташина зграє?
– Ми, капелане, мешканці міста, якого немає.
Прийшли сюди, принесли покору і втому.
Передай своїм, що стріляти більше немає по кому.
Наше місто було з каменю та заліза.
У кожного з нас тепер у руці дорожня валіза.
У кожній валізі попіл, зібраний під прицілом.
Тепер навіть у наших снах пахне горілим.
Жінки в нашому місті були дзвінкі й безтурботні.
Їхні пальці вночі торкались безодні.
Джерела в місті були глибокі, наче жили.
Церкви були просторі. Ми їх самі спалили.
Найкраще про нас розкажуть могильні плити.
Можеш із нами просто поговорити?
Даруй нам свою любов, стискай лещата.
Тебе ж, капелане, і вчили сповідувати і причащати.
Розкажи нам, навіщо спалили наше місто.
Скажи хоча б, що зробили це не навмисно.
Скажи, принаймні, що буде покарано винних.
Скажи взагалі бодай щось, чого не скажуть в
новинах.

– Добре, давайте я розкажу вам, що таке втрата.
Звісно, всіх винних чекає гідна розплата.
І невинних вона, до речі, теж чекає потому.
Вона чекає навіть тих, хто взагалі ні при чому.
Чому саме ви потрапили до темних потоків?
Потрібно було уважніше читати книги пророків.
Потрібно було оминати пекельні діри.
Для мирянина головне – не бачити в дії
символи віри.
Пам’ятаєте, що сказано в пророків про біль і терпіння,
про птахів, які падають на міста, мов каміння?
Ось саме тоді й починаються, власне, втрати.
В кінці – там взагалі погано, не буду навіть
розповідати.
Яка між нами різниця? Як між приголосними й
голосними.
Всі готові сприймати смерть, якщо це буде не з ними.
Ніхто й ніколи в цьому житті не омине розплати.
Я завжди говорю про це своїм, коли не маю чого
сказати.
Я не знаю нічого про неминучість спокути.
Я не знаю, де вам жити і як вам бути.
Я говорю про те, що кожному з нас властиво.
Якби ви знали, як нам усім не пощастило.

[...] Адкуль ты, птушыная зграя

– Адкуль ты, птушыная зграя, вусьцішная навала?
– Мы, капелане, з гораду. Таго, якога ня стала.
Мы прыйшлі, капелане, з паклажай стомы і болю.
Перадай сваім, што страляць няма па кім ужо болей.

Наш горад з жалеза й каменю быў збудаваны калісьці.
Цяпер у кожнага з нас у руках па дарожнай валізцы.
Валізкі поўныя попелу, сабранага пад прыцэлам.
Нават у нашых снах цяпер пахне гарэлым.

Жанчыны з нашага гораду ня ведалі пра бяссоньне,
хоць іхныя пальцы ўночы краналі бяздоньне.
Крыніцы былі імклівыя, нібы хвілі.
Цэрквы былі прасторныя. Мы іх самі спалілі.

Найлепей пра нас раскажуць нашыя надмагільлі.
Мы тут, капелане, каб з намі проста пагаварылі.
Даруй нам сваю любоў. Прабач нам нашы няшчасьці.
Ты ж, капелане, тут дзеля споведзі і прычасьця.

Наш родны горад спалілі – скажы, навошта?
Скажы прынамсі, што хтось заплаціць па коштах,
што хтось вінаваты адкажа за сьмерць нявінных.
Скажы хоць штосьці, чаго ня скажуць нам у навінах.

– Добра, давайце я вам раскажу, што такое страта.
Вядома, усіх вінаватых чакае за ўсё расплата.
Дарэчы, невінаватых яна чакае таксама.
І тым, хто зусім ні пры чым, тая ж куля і тая ж яма.

Чаму менавіта вы? Ня трэба марных папрокаў.
Патрэбна было чытаць уважліва кнігі прарокаў.
Патрэбна было абмінаць пякельныя дзьверы.
Памылка міранаў – ня бачыць у дзеі сымбалі веры.

Помніце, што сказана ў прарокаў пра боль і цярпеньне,
пра птушак, якія падаюць на гарады, як каменьне?
Вось тады й прыходзіць расплата ў крыві па локаць.
У канцы там наогул жахліва, нават ня буду палохаць.

Якая між намі розьніца? Як між галоснымі й зычнымі.
Кожны з нас гатовы да сьмерці – тэарэтычна,
калі гэта будзе ня зь ім. Толькі сьмерць не з кіно дзіцячага.
Я заўсёды кажу пра гэта сваім, калі болей сказаць няма чаго.

Я ня маю ведаў пра кон, толькі боль і нэрвы.
Я ня ведаю, дзе вам жыць, што і як цяпер вы.
Я сказаў толькі тое, што ў кожным такая ж навала.
Каб вы ведалі, як нам усім не пашанцавала.

tłum. Andrej Chadanowicz

See other works by the author->
See other works in this language->