«Я переступаю через пуповину». Як українки народжують під час війни.

<

ПОКИДАТИ ТІЛО — ЛЕГКО

 «Чоловік і зять готували цукровий розчин для моменту, коли народжу. Памʼятаю з дитинства: якщо корова телиться, треба давати солодку воду», — розповідає Анна Алієва, яка зустріла повномасштабне вторгнення на останньому місяці вагітності на окупованій Чернігівщині — без медикаментів, їжі й гарячої води.

«Ще до початку війни мені, старшій доньці й чоловікові снився той самий сон: на нас нападають зомбі», — сміється Анна. Коли у її село заїхала ворожа техніка, з медичних запасів вона мала тільки ампулу зі знеболювальним і стерильні рукавички. Через річку жив Аннин брат, однак все було заблоковане. Анна за професією фельдшерка, й одного дня до неї прийшли односельці: під час спроби прориву росіяни поранили 25-річну дівчину, дві кулі застрягли в череві. Навіть на хірургічному столі їй навряд чи вдалося б допомогти. Щоб полегшити смерть пораненої, Анна віддала свою ампулу. А наступного дня в Анни почалися перейми.

Жінка вже мала четверо дітей — розуміла, що її чекає. Вдома також перебував чоловік, зять і свекор, тому Анна змушена була переховувати і їх, адже з самого початку всі бачили, як росіяни чоловіків «кудись виводять» — туди, звідки не повертаються. Анна одразу сказала: «Мені тут героїзму не потрібно. Моє завдання — щоб усі вижили». Анна заборонила ходити селом і старшим донькам, яким ледь за 20. «Добре, що ми не знали про Бучу. Страх притягує неприємності», — згадує жінка. 

Анна забарикадувала вікна й почала готуватися до пологів без фахівців. Замість опалення — надворі розкладали вогнище та гріли цеглу, яку в дім заносила старша дочка. Ледь не щодня — обстріли. Тоді вся сімʼя Анни ховалася за двома стінами — під сходами в комірчині півтора на два метри. Якось неподалік їхнього дому прилетіла ракета «Ураган», але не здетонувала.

Якось Анна побачила, як рейдом по домах ходить група 12 російських військових. Вона сама до них вийшла і почала безперестанно щось говорити, намагаючись запам’ятати кожного, а на питання, чи є в домі чоловіки, відповіла питанням: «Вам своїх мало?» Анна жартувала з окупантами, втомлювала їх балачками та всіляко задурювала. За легендою, її Сашко був на заробітках в Англії, щоб назбирати грошей на новобудову. А тим часом у домі за меблями, під купою одягу та різного мотлоху принишкло троє чоловіків…

«Сонце вийшло, гарний день був, тихо» — згадує жінка.  Коли молодший син вийшов на вулицю, раптом почався обстріл. «Я підбігаю до нього, бо малий заціпенів, тягну. І розумію, що в мене води відходять». Анна завела дитину в дім, а сама сховалася в туалеті: «Мене почало трясти».

До неї  в цей час прийшла сусідка — кримська татарка Айше. 1944-го під час сталінської депортації татар її сімʼю вивезли з Криму. Через рік після оголошення незалежності України Айше повернулася додому. Проте після путінської анексії півострова їй знову довелося втікати — на Чернігівщину. Згодом Айше не витримає щоденного мародерства й погроз росіян і вкотре втікатиме. Однак того дня — попри бомбардування й обстріли — вона прийшла до вагітної й застала жінку в туалеті, в приступі паніки.

Айше розповіла Анні, що вона з сестрою народилася в горах, де пологи приймав їхній батько: «І ти впораєшся». Вагітна поволі заспокоїлася. Вона ж уже змогла народити чотирьох дітей! І жінка в чомусь повторює історію своєї матері, яка мала пʼятьох, один з яких — з іншого боку річки.

Підбадьорена, Анна врешті вийшла з туалету і попросила чоловіка вдягнути жіночі пальто й хустку. Вона знає, де в саду росте кропива — кровозупинне. Чоловік викопав коріння й вони зробили відвар. (Потім діти, сміючись, називатимуть  батька «баба Шура»). «Всі конкретно знали, хто за що відповідає», — розповідає Анна. Вони нагріли воду, в зеленку замочили міцну нитку, щоб перевʼязувати пуповину, приготували ліжко, ванни та ганчірки.

Перейми тривали довго, біль ставав нестерпним. Злякані чоловіки ходили домом, за вікнами гриміло. Минуло багато часу, від перенапруження всі втомилися. Якоїсь миті біль почав стихати, та це не було добрим знаком. Дитина не виходила. Біль і зовсім вщух, а з ним — і всі інші відчуття. Анна була у відчаї, але не здавалася.

Опівночі чоловіки почали дрімати, попри гучні масовані обстріли: «Будинок так трусився, наче ти в потязі їдеш». Заснула також і запрошена для особливої місії сусідка Олена. Аж раптом усе затихло. Анна згадує, як чула, що в ній, ніби джерело, текла вода. Вона починає шептати дитині: «Донечко, допоможи». І раптом дитина почала рухатися, ніжками впиратися у верхню частину живота, тиснути голівкою: «Я відчувала хрускіт, хрускіт зв’язок, хрящів»

Попрокидалися чоловіки, злякалися, бо виглядало, що Анна знепритомніла: «Трясуть мене. Я вийшла з того стану, сказала: “Все добре”. І тут мене знову накрив біль, — дитя боролося за життя. Думала, що втрачу свідомість. Покусала зятя, вирвала чоловікові волосся». Для цього моменту й прийшла  сусідка Олена: Анна боялася, що чоловіки злякаються вигляду немовляти, тому Олена мала зловити його, взяти на руки.

«І ось як за вікном сильно бахнуло — червоний вогонь — я народила».  Розповідаючи, Анна багато сміється, однак раптом серйознішає: «Але ж тиша. Ви розумієте: ця тиша, вона страшна». Та жінка не розгубилася: «Одною ногою я переступаю через пуповину, беру це дитя і з носової й ротової порожнин починаю вибирати слиз. Потім перевертаю дитину і бʼю по попі, щоб викликати больові відчуття». Дитина задихала…

Однак нам ще зарано видихати. Бо в Анни інше  ускладнення — не відходить  плацента: «Це могло забрати моє життя». Зазвичай у лікарні роблять наркоз і швидко чистять, а тут Анна була єдина, хто міг хоч якось собі зарадити.

У цей час на вулиці вже розвиднілося, інші діти попрокидалися й раділи сестричці, а чоловіки розслабилися. У Анни ж почав збільшуватися живіт. «Післяпологові кровотечі, — розповідає Анна, — найстрашніші. Породілля втрачає кров дуже швидко. Мені це знання навіть більше заважало, — зітхає. — Я розуміла: якщо зараз здамся, мені буде просто, бо покидати тіло — легко. Але що без мене робитиме дитинка? Чим вони її будуть годувати?».

Зять допомагає Анні піднятися. Вона надягнула стерильну рукавичку. Сусідка Олена вже все зрозуміла й тільки налякано дивилася: «Що, серйозно?». Анна кивнула: «Треба жити». Анна ввійшла долонею собі в лоно і взялася масувати кулаком стінки матки, щоб та почала скорочуватися. Якби під час розслаблення матки відділилася плацента — почалася б кровотеча. Але в Анни все вийшло.

Найменший син Анни потім казатиме, що над ними був купол: «Як мисочка перевернута — його ангели побудували».

За кілька днів до кінця окупації Анна зустріла на вулиці російського офіцера, який запитає: «Це ви народили?» і похвалить: «Молодці». А потім, замащений чужою кровʼю, подивившись ще раз на матір і дочку, почне плакати.

Вже після окупації, коли зʼявиться звʼязок, Анна дізнається, що її рідний брат Олег, який жив через річку, героїчно загинув у перші дні. Йому було 35, мав 13-річного сина і 2-річну доньку.

СТРАШНІШЕ ЗА ОБСТРІЛИ

Інша Анна — Анна Цяцько — народжувала не під вибухи за вікном, однак страх і відчай переслідували її від моменту втечі з України до миті повернення на батьківщину.

Перший зрив у Анни стався на півдорозі з Києва до Польщі, коли над нею пролітали винищувачі. Перед цим вона читала книжку про окупацію Франції, де на колону людей, що евакуювалися, літаки скинули бомби. 

24-го лютого Анна прокинулася дуже рано. О 5:20 вона з панорамного вікна спальні побачила спалах і почула перший вибух. Анна розбудила чоловіка: «Денисе, прокидайся, почалася війна». У них був ретельно вибраний досвідчений лікар, перевірена лікарня, пройдені курси з партнерських пологів, був візок, дитяче ліжко, одяг — однак, навчені книжками про війну, вони забрали з собою  лише дві невеликі валізи. Вирішили їхати до 92-річної бабусі, яка живе під Києвом, з протилежного боку траси від Бучі — здавалося, що там безпечніше. 

Однак світла в селі вже не було, води й опалення теж. Анна сміється: «У якийсь момент написала колега: відкривай YouTube і з чоловіком дивіться, як приймати пологи вдома». Денис — громадянин Білорусі. Його брат у 2020-му, коли там були заворушення, — втік від режиму Лукашенка у польський Білосток. Анна відкрила карту і проклала маршрут до Білостоку. 

«Найстрашніше в цій історії —  залишити бабусю. Вона почала зі мною одразу назавжди прощатися, — згадує Анна. — Я сама поплакала, щоб вона не бачила». Бабуся пережила два роки нацистської окупації, і ось знову чула обстріли. Ситуацію дещо полегшувало те, що неподалік жив бабусин син, тобто Аннин дядько, а також внук і невістка. 

На кордоні з Польщею Анна з Денисом простояли 30 годин: «Поганий зв’язок, і не було зрозуміло, чи ми ще існуємо як Україна. Я пройшлася і побачила, хто сидить в машинах: за кермом жінки, в машинах діти — по двоє, четверо. Я бачила жінку за кермом, у якої було двоє підлітків, дві дитини по 6-7 років і одне немовля, що сиділо в матері на грудях. Тоді мені стало по-справжньому страшно, бо зрозуміла, що це виїжджає майбутнє цієї країни. Я подумала: вони ніколи не повернуться. І це було страшніше за обстріли».

Другий зрив у Анни стався після консультації в польській лікарні. Анна усвідомила, що зовсім не може зрозуміти, здавалося б, споріднену мову, а працівники не знають української чи англійської. І головне: «Я стільки працювала, щоб народити так, як я хочу. І тут розумію, що всі мої плани, всі мої знання, все йде в нікуди». Денису не дозволили бути присутнім через ковід-обмеження, і це ще більше посилило Аннині страхи та поглибило травми.

Під час огляду Анна зустріла лікарку-ендокринолога теж з іменем Анна. Після консультування полька  запитала, чи потребує  пацієнтка якоїсь іншої допомоги. На той час Анна з Денисом вирішили переїхати від родичів і  не могли знайти квартиру, хоч і мали на це гроші. Лікарка пообіцяла перетелефонувати увечері. Так і сталося: вона сказала, що квартиру вже шукають, а також почала питати Анну про різні необхідні речі, які вона забула в Україні: візок, молоковідсмоктувач, пляшечки. Анні було незручно, вона не знала, як відмовити, бо лікарка наполягала. Зрештою, всього цього Анна і справді потребувала. 

Вагітність Анни протікала добре. Однак під час пологів, як сказали лікарі, виникли ускладнення, тому медпрацівники мали отримати Аннину згоду на кесарів розтин. Тут вони додумалися вводити інформацію через Google Перекладач. Анна погодилася на операцію. І народився Ілля, о 9:43.

За словами Анни, коли її перекладали з хірургічного крісла на каталку, вона нарешті почала розбирати слова медпрацівників. Жінка почула, що до інтерна, який, як виявилося, робив їй кесарів розтин, звернулися: «Наступного разу ріж одним рухом, а не кількома». Анна вже уявила, як у неї замість одного шва — кілька: «Але коли на виписці зняли пластир, то шов був один основний і від нього кілька тоненьких надрізів, їх навіть не шили, як я розумію. Зараз їх уже навіть не видно. Але 3 дні в пологовому я думала, що мене спотворив інтерн». Коли після операції Анні принесли Іллю й матір спробувала його погодувати, в палату зайшов лікар,  приблизно за 50. У присутності інших працівників чоловік звернувся до неї російською з акцентом: «Що, війна там у вас? Та ж Україну скоро зрівняють з землею. Як Маріуполь. І взагалі, України не існує. От по Дніпру поділимо: схід — Росії, захід — Польщі. Польща, правда, не захоче свою частину забрати». Анна була виснажена: «Я лежу, а вдарити не можу, бо в мене половина тіла під наркозом. Я навіть накричати на нього не можу, бо щойно народила дитину»

Квартиру для Анни лікарка-ендокринолог знайшла одразу. Вона спочатку пропонувала безплатну — в домі друзів. Та Анна погодилася на приватну — простору і в гарному місці. Квартира виявилася дуже дешевою: Анна припускає, що польські власники запропонували символічну суму, щоб Анні не було незручно жити безплатно. Коли Анна повернулася з пологового — квартира була заставлена  коробками: лікарка з подругами завезли речей «не на одну дитину, а на цілий дитячий садок». Такий вчинок Анну дуже підтримав.

З цього моменту її життя було вже майже таким, як вона планувала — без зайвих стресів, у безпеці. Але — не вдома. Улітку вони втрьох повернулися до Києва. 

Анна і Денис не відзначаються релігійністю. Однак вони вирішили хрестити дитину, і саме в греко-католицькій церкві, яку забороняли в часи СРСР, а велику частину її  священників та єпископів репресували через проукраїнську позицію. Анна не заперечує, що також потребувала додаткового «захисту», хотіла надіятися хоч на щось, однак головне інше: «Якщо вже хрестити, то треба дитині дати спільноту. Думаю, греко-католики — це хороша спільнота. Мені не вистачало в дитинстві цього. Мені важливо, щоб у сина були ці якорі. Щоб він потрапив у коло хороших людей»

Зараз у Києві масовані ракетні обстріли, шалені проблеми зі світлом, опаленням і водопостачанням. Однак Анна каже, що вона перестала боятися — вона вдома. 

Можливо, це збіг, однак щоразу, коли я чи Анна кажемо слово «війна», малий Ілля починає кричати. 

ПІД ГУРКІТ ДИЗЕЛЬ-ГЕНЕРАТОРА

Тут могли бути розповіді про ще багатьох Анн. Наприклад, світовими ЗМІ в перші дні повномасштабного вторгнення гуляла історія Ганни Гопко — колишньої народної депутатки України й журналістки, яка 25 лютого народила доньку під час бомбардувань столиці.  

У Києві від початку повномасштабного вторгнення до грудня народилися 12 707  малюків. Однак у 2021-го ця цифра була вдвічі більша. В Україні діти народжуються під час бомбардувань. Лікарні знищені в Житомирі, Маріуполі, Ізюмі… За даними Міністерства охорони здоровʼя, станом на 11 листопада повністю зруйновано 144 заклади охорони здоров’я, а 958 мають різний ступінь пошкодження.

Одне з таких місць — лікарня в Ірпені, яка пережила фазу активних бойових дій, окупації, деокупації й відновлення. «Були прямі влучання, є  часткові й повні руйнування», — каже директор закладу, головний лікар Антон Довгопол. Ми  розмовляємо з ним через кілька годин, як би це страшно не звучало, після вже типової історії, цього разу із Запорізької області: чергова російська ракета зруйнувала двоповерховий корпус з пологовим відділенням — матір вижила, а дводенне немовля загинуло.  

Пан Антон, який керує кількома медзакладами в околицях, на початку повномасштабного вторгнення, щоб Ірпінь, Ворзель і Буча стали основними базами надання допомоги: «Якщо звичним для пологового відділення у Ворзелі є народжувати дітей, то під час окупації й активних бойових дій вони там ще оперували поранених. Якщо звичне для стаціонару в Бучі оперувати, надавати допомогу на травмпункті — то для них нормальним процесом стало і народжувати дітей. Якщо для поліклініки в Ірпені було характерно консультування пацієнта — то тут теж народжували, оперували й стабілізували, перенаправляли в інші заклади»

Пан Антон через дві години після початку повномасштабного вторгнення приїхав у міську раду, де постановили, що регіон переводиться на рейки воєнного стану. Вже першого дня були поранені, яких оперували. Дизель-генератори, необхідні для безперебійної подачі електроенергії, за всі десять років роботи Антона не використовувалися жодного разу. Забезпечення харчуванням було на аутсорсі, і вже наступного дня лікарю телефоном сказали, що їжу підвезти неможливо, адже всі мости зруйновано. Персонал лікарні почав готувати їжу для хворих у дворі на мангалах. 

«Під гуркіт дизель-генератора ми народжували. У Ворзелі до евакуації (9 березня) народилося 9 дітей,  ще 2 немовлят у Бучі й 1 в Ірпені». У перший день війни у ворзельський пологовий на зміну вийшли всі співробітники. Приїхали також ще кілька лікарів, щоб підсилити зміну. Частина персоналу не знала, що в цей час відбувалося з їхніми родичами й майном, адже «на першому місці була допомога вагітним»

Серед завдань, які визначив головний лікар на початку повномасштабного вторгнення, було «зберегти всіх медпрацівників і пацієнтів, не дати можливість закладу бути використаним в цілях окупантів». Одного дня і до нього прийшли російські військові: «У вас тикають автоматом і кажуть: “Ви будете очолювати тимчасову адміністрацію міста Буча”. За вашою спиною близько 50 працівників. Вам говорять: “Ви будете зніматися в мотиваційних роликах”. Я кажу: “З мене поганий актор”. Вони відповідають: “Цікаво, на кому ти здасися”. І показують автоматом на працівників, погрожуючи».

Антон Довгопол, за спеціалізацією психіатр, «включив дурня» і завалив окупантського командира тисячею питань, через які той розгубився і пообіцяв прийти наступного дня об 11:00. На той час завершувалася евакуація з контрольованого Україною боку. Пан Антон мав безсонну ніч, телефонні розмови з міністром охорони здоровʼя та військовою адміністрацією, які дозволили головному лікарю і його персоналу нарешті евакуюватися. 

Сьогодні лікарня має суттєві проблеми з фінансуванням, готується до блекаутів, однак робота всіх відділень відновлена. До повномасштабного вторгнення в місяць тут народжували 80 дітей, тепер біля 40. Почалася найскладніша зима в історії міста й незалежної України.

ВІЧНИЙ СЮЖЕТ

Повернімося до Анни з окупованої Чернігівщини, в якої під час окупації не було ні дитячого одягу, ні підгузків, ні їжі. «Про те, що я народила, селом швидка пішла чутка. Люди почали вибиратися з підвалів і приходити до мого дому». До того всі переважно ховалися: вихід на вулицю міг закінчитися фатально. «У двері стукали і стукали, стукали і стукали. Приносили хто що міг, зі словами: “Дякуємо за дитя”». Люди плакали, на змучених потьмянілих лицях зʼявлялася надія. Вони, голодні, хворі, стомлені, нажахані, чиї дії зводилися до єдиної думки — фізично вижити, — повернули собі відчуття людяності. Анна каже: «Таких сильних і безмежних відчуттів я б ніколи не пережила — таку безумовну любов, безумовну підтримку, безумовну вдячність».

Коли матір вперше вийшла на вулицю, зустріла сусідку з сином. І та, побачивши Анну, раптом поклонилася. Анна йшла дорогою й відчувала, як наростало тремтіння. І навіть тепер, згадуючи це, вона відчуває той трепет. Жінка йшла селом, а перехожі їй кланялися, дякуючи за те, що стали свідками чуда.

Маленька Мирослава, ім’я якої означає «славити мир», щойно поїла і заснула на руках матері. Вона народилася 17 березня о 4:11. Через 15 діб українські війська звільнять її село.

 


The text was produced in the framework of the project „Ukrainian authors for Europe. Europe for Ukrainian authors” organized by Rozstaje.art. The project is co-financed by the Governments of Czechia, Hungary, Poland and Slovakia through Visegrad Grants from International Visegrad Fund. The mission of the fund is to advance ideas for sustainable regional cooperation in Central Europe.
See other works by the author->
See other works in this language->