На чергову зміну п’ятдесятирічний Василь Антоненко виїхав 23 лютого зі Славутича до Прип’яті. Це одні з наймолодших міст в Україні, які звели в радянський час, щоби обслуговувати Чорнобильську атомну електростанцію. Місцеві пам’ятають їх світлими, майже білими, просторими й багатими завдяки «мирному атому». Прип’ять була містом енергетиків до катастрофи 1986 року. Славутич — після вибуху реактора, коли Прип’ять довелося евакуювати. Тепер Прип’ять — покинуте в міжчассі місто, яке притягує до себе туристів з усього світу: висушений басейн, шкільні зошити, залишені на парті, колесо огляду, яке так ніколи й не запустили.
Електричкою Василь звично перетнув білоруський кордон — у цьому кутку Полісся Білорусь врізається в українські землі — і знову в’їхав до України. Через Білорусь пролягає найкоротший шлях зі Славутича до ЧАЕС — менш як година. В об’їзд — у кращому випадку шість.
Василь знав, що десь тут, на території Білорусі, дислокуються російські війська. Медіа писали й про те, що росіяни наступатимуть на українську столицю через Чорнобильську зону відчуження. Попри досі небезпечний рівень радіації, який в окремих місцях перевищує норму в кілька разів, це найкоротший шлях до Києва. Як і всі, Василь хвилювався, утім точну дату початку війни важко було передбачити. Війна могла початися вчора, а могла — наступної середи.
Він їхав на дванадцять годин, бо через радіацію у зоні відчуження досі не можна залишатися надовго, тож працівники постійно змінюють одне одного. У тридцятикілометрову зону люди колись зможуть повернутися, можливо, уже за пів століття. Тоді ж як у десятикілометрову, напевно, ніколи.
Василь працює в Прип’яті на водоканалі — підприємстві, яке колись забезпечувало водою новеньке місто. Тепер же лише подає воду на атомну станцію — для її потреб і для охолодження ядерного палива. «Що може статися, якщо перестати подавати воду? Краще цього не перевіряти», — сміється Василь. Ми сидимо у його квартирі в Славутичі, від ранку 24 лютого, коли росіяни вдерлися у Чорнобильську зону, минув вже майже рік.
Частина угруповання російських військ рушила в напрямку Києва, до якого звідти трохи понад сто кілометрів. Пости радіологічного спостереження зафіксували підвищення рівня радіації. Ймовірно, важка військова техніка здійняла в повітря радіоактивний пил.
Інша частина залишилася в зоні відчуження і вже опівдні російські військові увійшли на ЧАЕС, попри те, що міжнародні акти, які регулюють війни, забороняють захоплювати атомні станції. Понад сотня працівників та нацгвардійці, які охороняють ЧАЕС, опинилися в заручниках. Відтоді й до часткової ротації персоналу, яка відбулася 20 березня, люди працювали цілодобово, дехто понад сорок днів поспіль. Спали по черзі на стільцях, столах і підлозі, готували із запасів станції й намагалися контролювати втому, бо на подібній роботі втома — небезпека помилки.
Російські військові, за спогадами багатьох працівників, геть не розуміли, що таке ЧАЕС. Тамтешня фельдшерка свідчила в інтерв’ю: станція — монстр, який відпочиває поряд. Усі боялися того, що росіяни можуть його розбудити, і мали зробити все, аби він і далі не прокидався.
Начальник зміни подзвонив на водоканал і велів лишати все, як є, і їхати на станцію. Василь, охоронець та лаборантка виїхали в бік ЧАЕС. Тим часом на станції працівники, які за протоколом можуть покинути робочі місця, уже спускалися до протирадіаційного укриття. Усі, згадує Василь, були пригнічені: «Люди ходили з опущеними поглядами, розгублені, ніхто не розумів, які в росіян плани та навіщо їм ЧАЕС?».
Уже на станції начальник зміни попросив Василя повернутися до Прип’яті. На тиждень. Дати брав з голови, люди все ще намагалися планувати. На ЧАЕС потрібно й далі подавати воду, аби охолоджувати паливо. Інакше воно розплавить захисні конструкції й може статися витік радіації. Не допустити цього — одна з найважливіших задач.
Цього разу Прип’ять стояла справжнісінькою пусткою. Досі тут, окрім туристичних груп, бувало більше людей, ніж здається. «Просто напишіть у запитах Google: “Квартири, Прип’ять, ремонт”. Ви здивуєтеся», — сміється Василь. Хто ці люди? Шукачі усамітнення і нових емоцій.
Того ж ранку, коли почався перший обстріл, до водоканалу, прибилося четверо хлопців. Троє з Дніпра та один із Запоріжжя, які, вочевидь, потрапили сюди незаконними манівцями. У зоні відчуження хлопці хотіли натягнути линву між двома шістнадцятиповерхівками й пройтися нею. Ці шістнадцятиповерхівки стоять поруч з водоканалом та будинком, у якому з батьками до евакуації мешкала дружина Василя.
Линву хлопцям не вдалося натягнути, натомість самі сталкери-екстремали опинилися в пастці. Вони не знали, ні що діється, ні що їм робити. Тож Василь із колегами забрали хлопців із собою на станцію, де керівництво прилаштувало їх допомагати кухарям у їдальні. Романтика життя в місті-привиді вже не була такою привабливою: у цих хлопців швидко би скінчилася вода і їжа, а вибиратися звідси тими ж шляхами, якими вони прийшли, заледве безпечно — ніхто не знав, де і скільки тут чатує окупаційних військ.
Перш ніж повернутися до Прип’яті Василь розпитав хлопців про те, як вони сюди дісталися. Він хотів знати їхній маршрут. Можливо, це йому ще знадобиться.
Василь народився в селі Стечанка на Чорнобильщині. Його родина — старожили, котрі мешкали тут ще до приходу радянської влади. Вони не прибули сюди через станцію — будувати її чи працювати на ній, не покинули й заради неї життя на землі, як багато інших селян, що влаштувалися на ЧАЕС, як от батьки його дружини з того ж села.
Будівництво станції розпочалося в 1970 році й досить швидко із сільського двору Василевої родини стало видно височезні вентиляційні труби ЧАЕС, поклали нові дороги, а в хатах, де досі не було світла, воно з’явилося. Молоді люди з усього СРСР і тамтешніх сіл їхали на станцію і переселялися до Прип’яті, міста майбутнього, яке будувалося у всіх на очах: новенькі парки, дороги, школи, просторі квартир. Тут усього вистачало і всі були всім задоволені, завдячуючи «мирному атому».
Але Василь не хотів на станцію — він планував стати будівельником і кудись поїхати звідси, щоби побачити інші міста, інші пейзажі.
Коли у 1986 році сталася катастрофа, Василеві було вісімнадцять. Він та інші хлопці допомагали евакуювати колгоспних коней та корів. «Ми шукали їх, зганяли в табуни й вели до машин, де ті естакадами повільно піднімалися у вантажівки». Саме так запам’ятав ці дні Василь — крик і плач коней і корів, і згорьовані очі людей, особливо літніх, які не хотіли віддавати свою худобу, не хотіли звідси їхати самі.
Село Стечанка поглинув ліс і радіація, тож з армії Василь повернувся до нового дому — за межами «зони». Для працівників ЧАЕС, евакуйованих з Прип’яті, вже зводили нове місто — Славутич. Таке ж чисте, світле, комфортне. Там була робота й добре платили.
Василь таки вивчився на будівельника й поїхав геть. Він будував будинки в Криму, але це виявилося геть не те, що він хотів. Йому не подобалося, що на будівництві мусив працювати хоч вогко, хоч холодно, і за насипами котлованів й кранами не так вже добре й видно пейзажі нових місць.
Не знайшовши себе на будівництві, Василь скорився станції. Після аварії попит на роботу в атомній енергетиці не зменшився — платили там усе ще добре, краще, ніж деінде. «Брат сказав, що це нове місто, місто майбутнього, роботи вистачає» — згадує Василь.
Він почав працювати в цеху з турбінним обладнанням — ремонтувати його. «У деяких місцях температура зашкалювала, тож туди не підступитися без спеціального костюма, мов у космонавта», — каже Василь, помахом руки показуючи, як одягає уявну маску на обличчя.
У цій роботі понад усе цінувалася швидкість. Часом, за одну хвилину роботи — давали два дні відгулу. Дуже швидко можна було назбирати на цілу відпустку, яку Василь провів у Криму. «Тільки що це за хвилина — після якої треба відпочивати 48 годин?».
Дату — 15 грудня 2000 року — Василь пригадує найшвидше з поміж усіх дат, бо власне тоді зупинили ЧАЕС, хоча й на станції залишалися тисячі працівників, які підтримували її життя. Такі об’єкти так просто не покидають, тим паче ізольовані сталевим укриттям залишки ядерного палива в зруйнованому реакторі. Так Василь опинився посеред Прип’яті на водоканалі вранці 24 лютого. У коридорі його квартири в Славутичі стоять чоботи, у яких він проходив найдовшу зміну у своєму житті.
Порожнє місто саме так і виглядає. Тихо й темно. Тільки шум насосів на водоканалі й повільні кроки Василя. Залишившись буквально один на ціле місто — він багато розмірковував, чому це все сталося. Всередині себе він погоджувався — так вирішив Бог, отже, він має цьому скоритися й подолати все, що чекає попереду. Василь — релігійна людина, яка бере активну участь у церковному житті. У його житті багато Бога, біблійних цитат і посилань у звичайних розмовах на кухні.
Тож Василь просто виконував свою справу — налаштовував роботу насосів, регулював подачу води, слідкував за табло з показниками, хоча й побоювався, що російські військові зберуть їх усіх і вивезуть. Про всяк випадок він склав у сумку трохи їжі — кілька консервів та два літри води. Якби росіяни вирішили всіх вивезти, Василь розраховував на своє добре знання місцевості. Він міг би стежками вийти до Ужу, річки дитинства, там є монастир на самій межі зони відчуження. Попросити монахів допомогти переправитися через річку й вийти в села поза зоною відчуження, де він мав родичів. Саме тому він розпитував чотирьох сталкерів, які вранці під вибухи прийшли на водоканал, про їхній довоєнний маршрут — звіряв компаси. Та Василь не міг знати напевне чи там, біля монастиря Української православної церкви Московського патріархату, немає російських солдатів. Ймовірно, вони були й там.
У першу ніч і наступний тиждень Василь наодинці ходив приміщеннями під гул насосів і поодинокий гавкіт собак за вікном. Самоту він розділяв з чотирма псами, що жили на водоканалі. Їжу для них, як і для безлічі інших собак Прип’яті привозили волонтери. Тепер Василь ділився з ними консервами й залишками обідів. І до війни вовки не раз приходили вполювати собі котрусь із собак, але нині вони не з’являлися. Можливо, налякані вибухами, не менш ніж люди.
Василь працює «на підйомі води», втім це лише професійний термін. Воду піднімають насоси. Завдання ж Василя слідкувати, аби все працювало, втручаюсь за потреби. Стривожений голос у слухавці зі станції передавав, чи додати води, чи збавити.
Впродовж зміни на водоканалі не сплять. Втім, в одній із кімнат працівники мають шафку для речей і простий старий диван, де дозволяють собі прилягти. «Цей диван нелегальний, — каже Василь. — Його поставили тут, ще коли для очищення води використовували газхлор. Це така їдка, небезпечна речовина. Якщо випадково вдихнути — людині стає зле, і її варто покласти полежати, перепочити. Ми й клали на диван, бо бувало хтось міг вдихнути». У цій кімнаті Василь ночував усі наступні дні.
Канонади, автоматні черги, вибухи — пригнічували чоловіка, тож він молився. Усі двадцять п’ять днів у «свобідну» — Василь почув це слово в українських Карпатах і полюбив його — від роботи хвилину він справляв молитви до Бога і читав Біблію, яку як завжди взяв із собою. Якщо одні люди шукали аскези — то ця була вимушена.
— Ядерна пустеля для молитви? — запитую.
— Можливо, більше келія, — сміється чоловік.
На другий тиждень до нього приїхав ще й охоронець. Тепер їх було двоє. Охоронець не вірив у Бога, але дотримувався тої ж думки, що і Василь — усе вже вирішено якимись вищими силами, на які ми не маємо впливу, і буде так, як має бути.
У перших числах березня російський літак бомбардував центр Чернігова, який у той час росіяни вже майже оточили й намагалися захопити, щоби йти далі на Київ. Один із будинків, під вікна якого вдарила бомба, 1986 року швидко добудували для того, щоби поселити в нього евакуйованих із Прип’яті людей. Так невеличку квартиру на першому поверсі отримала родина дружини Василя. Бомба впала саме біля їхнього вікна, але всі дивом вцілілі й змогли вибратися, попри завалений уламками вихід.
Інколи до Василя приїздили російські солдати. Вони поводилися гордо, говорили зверхньо і про що б не йшла мова — усе зводилося до того, що тепер вони повернуть СРСР. Василь теж народився ще в радянській Україні, але ці сентименти йому були геть незрозумілі. «Мої бабусі й дідусі жили тут самі для себе, потім прийшла радянська влада, яка буквально все забрала в людей. Я не розумів цієї туги».
Він бачив і знав, що росіяни окопуються в зоні відчуження, наражаючи себе на небезпеку. Він міг їм про це сказати, але його ніхто не питав. «У Біблії сказано, що коли тебе вдарили, підстав другу щоку. Але там не сказано, що коли б’ють твої рідних — теж мусиш її підставити чи теж вдарити близьку людину».
Росіяни з’явилися на водоканалі, бо через обстріли вже першого тижня на станції пропала електроенергія. Не лише насоси не могли качати воду, а взагалі нічого не працювало. Василь нервувався, бо вода мала подаватися постійно. До того, як ситуація стане критичною, є кілька днів. «На станції є певний запас води, але ненадовго. Далі паливо почне перегріватися і розплавить захист».
Начальник станції пояснював росіянам, що без електрики ніяк — станеться катастрофа. На станції були генератори, але їх нічим було заправити. На щастя начальник був переконливим. Російські військові почали зливати дизель зі своєї важкої техніки, яка їхала обстрілювати Київ. Щодня, впродовж п’яти днів, росіяни віддавали ледь не половину свого дизеля, через що деякі їхні танки вже не могли нікуди їхати. Звісно, працівники вважають це своїм внеском в оборону країни.
Один генератор привезли й на водоканал. Василь почав економити пальне і воду. Мобільний зв’язок у зоні відчуження зник одразу ж. Однак ще першого дня Василь встиг забрати з будки КПП на в’їзді до Прип’яті звичайний дисковий телефон, перш ніж цю будку обікрали російські військові.
В умовах, коли в Прип’яті геть не було мобільної мережі, цей телефон дав Василю зв’язок не лише зі станцією, але і з рідними. На диво у нього вдома ще залишився старий аналоговий телефон, якого в багатьох уже давно немає. Тож дружина Василя взялася передавати звістки зі станції тим, хто не мав жодного контакту з близькими. Натомість Василь дізнавався новин з Чернігівщини, яку бомбардували росіяни.
Якийсь час обід для Василя привозив з ЧАЕС водій Володя, з яким можна було трохи поговорити, але той не міг затримуватися надовго, аби не дратувати росіян. Згодом тамтешній генерал наказав, щоби Василя привозили на обід до їдальні на станції.
Так Василь раз на день почав з’являтися на ЧАЕС. «Було так брудно, валялося їхнє сміття, якісь ганчірки, брудний одяг. Люди ходили сумні й втомлені. Я бачив нацгвардійців — дівчат і хлопців — які охороняли станцію. Росіяни взяли їх усіх у полон і вони передчували, що їх так просто не відпустять. Я підходив до декого й тихо казав: “Чуєте, я молюся за вас. Все буде добре”».
Працівниці їдальні ледь встигали готувати щодня на триста людей, але старалися до всіх посміхатися. Порції харчів довелося зменшити, аби протриматися на запасах, які були на станції ще до окупації, втім Василь пам’ятає, що втомлені жінки навіть млинці готували. Усі намагалися якомога більше одне одному дякувати. Василь не забував вихопити щось із недоїдків росіян, аби відвезти собакам. Чоловік помітив, що вони не наїдаються, і дві сильніші вже почали нападати на слабшу.
Двадцять четвертого дня довгої зміни в окупації працівників сповістили, що частина персоналу поїде додому — їх змінять. Людей посадили до автобусів і повезли через Білорусь, тим же шляхом, що і 23 лютого Василь прибув сюди.
У Білорусі працівників станції перевіряли й оглядали так, ніби все, що чинили росіяни, було цілком законно. Далі дорога додому вела через водосховище, Київське море, але окупанти не подбали про зручну переправу через річку. Добре, що втомленим працівникам ЧАЕС добровільно зголосилися допомогти двоє рибалок з прикордонного українського села Мньов. Анатолій і Сергій перевозили людей на дерев’яному саморобному човні під наглядом прицілів росіян, які вимагали, аби човен був відкритий — без тенту, який захищав би від дощу, і плив без світла, хоча у ті холодні дні темніло ще рано. У таких тяжких умовах рибалки, веслуючи, зробили впродовж дня 25 ходок. Пливли обережно, аби не перевернути човен у березневу воду, бо ширина Дніпра в цьому місці — півтора кілометра.
Василь вдивлявся у темряву і почувався настрашеним, бо човен був геть простий і здавалося, що якби не вправні рибалки, ось-ось пішов би під воду. Однак його сповнювала також безмежна вдячність Богові та людям за те, що йому все ж таки вдалося залишити свою вимушену келію, у який він робив усе, що від нього залежить, щоби ядерний монстр й надалі спав.
Віра Курико
