Якось сиділи ми на хімії. Урок якраз закінчувався. Вчителька диктувала домашку, наївна. Я вже уявляв, як дістаю свій бутер із ковбасою і сиром. Ледве стримався, щоб слина не залила парту. Дивлюсь на Святіка – він потихеньку дістає з рюкзака улюблені солоні горішки. Не зі свого – з Владового. Це просто майстер спінджитсу, я тобі кажу. Дістати той пакетик, щоб нічого не зашелестіло, то анріал. А він уміє. Глянув на Артема – той уже давно у ничку жує щось. Одним словом, всі чекають той дзвінок нещасний, як фіналу Чемпіонату Європи, аж тут голос подає Піца. Перед самісінькою перервою!
– Пані Валентино… у мене тут… помилка… десятка за контрольну? Я… не розумію…
– ААААААА, – це я так подумки верещу, бо всі знають, що як хімічку спитати щось, то вона відповідатиме сто мільйонів років, і їй пофіг, що у нас перерва має бути, що вже давно наступний урок, що інша вчителька стоїть біля дверей, як першачок, який боїться зайти в клас. Нє, це мєга, коли хтось питає на початку уроку, бо тоді можна не паритися – уроку сто процент не буде. У нас навіть є спецові люди для цього – Влад і Настюха. Ті вже як питають, то питають – цілі дискусії розгортаються. Але перед самою перервою спитати? Такого би собі не дозволив ніхто.
Я впиваюся в Піцу (взагалі-то, вона Маргарита) страшним розлюченим поглядом, але її то не гребе, їй дуже терміново припекло дізнатися, чого в неї десять, а не дванадцять за якусь тупу контрольну. Навіть не знаю, як інші люди живуть без цієї інфи. Як узагалі жити, як цього не знаєш?
І от нащо вона це зробила? Нахіба!?
Тепер усьо, по перерві.
Прощавай, мій шлунку, ти зараз не отримаєш ніякого хавчика і будеш там умирати всередині, корчитися в муках від шлункової кислоти. Ти був добрим другом і завжди чесно поглинав усе, що я в тебе закидував, прости навіки.
Мушу сказати, що Піца була норм спочатку, майже нічим не відрізнялася від інших. Навіть нічо така (то пацани казали, то не мої слова) – вся така зайшла в клас, заплетена, з косами довгими, усміхалася до всіх, сиділа тихенько, щось шкрябала в зошиті. Ну, сиди собі так, хто тебе чіпає? Але таке щастя нам випало лише на трошки.
Усе змінилося тоді, коли якогось дня історик, пан Дмитрик, спитав нас, як охарактеризувати період конкретний, які найвидатніші події трапилися в той час. І тут в Піцу ніби демон вселився – вона, як маріонетка, підняла спершу одну руку, потім другу, потім вся почала смикатися, ніби хтось її за невидимі ниточки тягнув. Пан Дмитрик прозрів від такого бажання відповідати і, звичайно, дозволив дивній людині сказати слово. Що вона несла – то на голову не налазить. Усе, що знала з історії – від часів динозаврів до здобуття Незалежності виклала, тіпа то її аналітичні висновки. Нафіга то було? Там же конкретно просили сказати! Пан Дмитрик аж сів, бо ноги не позичені – двадцять хвилин слухати непонятно що. Потім це повторилося на інших предметах – вона весь час тягнула руку догори й хотіла відповідати.
З того часу з нею всі стали обережішими. І не даремно, бо он що викинула сьогодні – десятка її не влаштовує, здуріти можна. Та половина класу ту десятку з хімії роздрукували би на цілий ватман і цілували перед сном.
Хімічка зняла окуляри (а це страшний знак, який означає, що розмова намічається дууууже довга) і приготувалася відповідати на мєгаважливе питання, чому в людини, в якої не може бути десять за контрольну, тупо десять за контрольну.
Нє, можна було послухати той цирк, але мій шлунок видав такий дивний звук, що терміново треба було щось робити. І в мене визрів план, перша частина: Свят відволікає увагу хімічки на себе, поки я обдумаю другу частину плану, як врятувати нашу перерву і мій шлунок.
Я штовхнув Свята ліктем – поможи, бро.
Свят усе поняв без слів, але зробити нічого не міг, бо напхав уже повен рот горіхів і всім своїм виглядом показував, що йому важливо їх пережувати.
– Але часу нема, бро, мусиш, – подумки переконував я Свята, – є моменти в житті, коли треба робити вибір: горіхи чи життя.
Тому я ще раз, трохи сильніше, штовхнув Свята.
Свят мукнув, підвівся різко, ніби перед тим сів на цвях, і на ходу, намагаючись швидше прожувати горіхи, видав рандомний спіч:
– Паі Ваеио, пеепоую! Зааз… – кілька горіхів таки випали зі Святового рота на парту і мене ледь не знудило. – Я…цей…я хоів… Цей… тоже итати… Чоо у мене… иири…за оойну.
Поки очі пані Валентини округлювалися, Свят нарешті дожував й усміхнувся. На передньому зубі в нього приліпився шматок горіхової шкірки і вчительці, мабуть, здалося, що там чорна діра замість зуба. Думаю, їй здалося, що там не просто діра, а пропасть, Бермудський трикутник, бо вона скрикнула, схопилася за серце й швидко вдягнула окуляри.
Єс!
По-перше, в окулярах вона точно не буде так довго говорити, як без них. По-друге, це були перші слова Свята, які вона взагалі почула від нього за три місяці. По-третє… той дурний дзвінок на перерву нарешті продзвенів. Двадцять стільців одночасно відсунулися зі своїх місць і відкрилися одночасно двадцять ротів. Двадцять перший рот Піци й так був відкритий, бо це вперше таке, що вона не отримала відповіді на своє дуже важливе питання.
Мішин комплітед.
Я поплескав Свята по плечу – крутий чел, врятував усіх. І від шлунка мого йому особливий респект.
Пані Валентина, не знімаючи окуляри, протерла їх рукавом светра, зібрала всі листочки з учительського столу й задумливо вийшла з класу. Її щось мучило, їй здавалося, що вона забула чи не зробила чогось, але чого саме – пригадати не могла. Мабуть, у ту ніч їй снилося, як вона сидить на лавці в парку й розмовляє зі Святіком про валентності й формули, а потім ставить йому дванадцять за контрольну. А тоді вона прокинулася і зрозуміла, що це лише сон, лише сон… Таке буває.
Tekst opublikowany w ramach seminarium Tłumacze Bez Granic: edycja czarnomorska organizowanego przez Kolegium Europy Wschodniej w partnerstwie z Rozstajami. Przedsięwzięcie dofinansowane przez Centrum Dialogu im. Juliusza Mieroszewskiego oraz Gminę Wrocław.
