Wybierz wersję:

Walizka bez dna

<

(fragment powieści Magnetyzm)

 

To było bardzo upojne lato, jerzyki między budynkami krzyczały tak przejmująco i melancholijnie, jakby ktoś im zapętlił w słuchawkach Hotel California. Gadżet upychała podkoszulki i majtki do wysłużonej czarnej walizki. Spodnie od dresu Loszy Smażonego wisiały malowniczo na poręczy kanapy i pobłyskiwały plamą na kolanie. Jego zaschnięta szczoteczka do zębów została w łazience. Przez telefon powiedział jej, żeby się nie martwiła, że wszystko z nim okej, że w nocy zabrali go nasi chłopcy, że ryje okopy, więc niech jedzie sama. Głos Loszy brzmiał cicho, przepraszająco, w sumie jak zawsze, więc Gadżet nie potrafiła ocenić – prawdę mówi, czy kłamie.

Upychanie ubrań należało do jej supermocy. Dziewczyna była niezmiernie dumna, że tak wiele potrafi zmieścić w walizce, która bywała już i w Odessie, i w Chersoniu, a nawet w Wiedniu. Gadżet dowiodła empirycznie, że oprócz trzech wymiarów istnieje jeszcze czwarty, i jakimś cudem mogą w nim znikać upchnięte ciuchy, by następnie – też cudem – wracać. O istnieniu tego wymiaru  świadczyła jej walizka. Biedny suwak zacinał się i zgrzytał, a przed śmiercią ratowały go tylko zaciski koloru zgniłej zieleni.

Ale, niestety, Gadżet nie miała mocy przywracania ludzi z czwartego wymiaru. Losza przepadł dwa dni temu. Wyszedł zabrać resztki towaru ze swojego straganu na przydworcowym bazarze: jakieś spławiki, haczyki, żyłki. Zadzwonił dopiero wczoraj wieczorem. Dziwne, bo nie na jej telefon, tylko na starą „babciną” nokię służącą im do rozmów z babcią Loszy, która miała innego operatora, mieszkała na Osiedlu Październikowym i zabił ją pocisk.

Tamtego dnia Głafira Pietrowna (tak nazywała się starsza pani) wstała właśnie ze swojej sofy i poszła do kuchni pogłośnić stary kołchoźnik. Pocisk zdążył już rozchylić płatki stabilizatorów i szybował, lekko pogwizdując, wśród najwyżej latających ptaków, powoli zmniejszając wysokość. Gdyby miał oczy, mógłby zobaczyć zachwycający krajobraz: słońce wstawało nad wielkim miastem, przedzierało się przez dym ulatniający się z demonicznych kominów, barwiąc smog na czerwono, schlapywało farbę na obrośnięte rzadkimi drzewami wierzchołki hałd górniczych, pobłyskiwało w oknach wyższych pięter nowych budynków, które górowały nad starymi i oblazłymi sześcio- i dziesięciopiętrowymi blokami. Pocisk dojrzałby też odległą linię horyzontu z ledwie widocznymi pasmami dróg i zielonymi lasami, dym w okolicach lotniska, pierzaste chmury…

Ale nie miał oczu, przebił więc najpierw cienką warstwę lepkiej, rozgrzanej papy, następnie żelbetonowy strop strychu, uszkodził rurę centralnego ogrzewania, nastraszył gołębie na piętrze technicznym, ostatnim wysiłkiem przełamał opór kolejnej warstwy betonu, by wreszcie z łoskotem upaść na zapadniętą, jeszcze ciepłą sofę, z której przed chwilą wstała babcia Głafira. Nie eksplodował jednak – od trzydziestu lat leżał w magazynie, więc wybuchanie było ponad jego siły, chociaż, zapewne, bardzo by tego pragnął.

Gadżet poznała całą historię tego pocisku, gdy tylko przytknęła dłoń do jego korpusu. Długo wieźli go kiepską drogą, a kiedy otworzyli skrzynię, trafił w ciepłe ręce Wasyla, który zaciągnął się na ochotnika w Bojarce pod Kijowem, gdzie oczekiwała go trójka dzieci i kłótliwa żona. Wasyl przyłożył pocisk do pokrytych prochem obnażonych piersi. Zimny metal na kilka chwil dotknął jego brązowych brodawek. Potem trafił do mechanizmu ładunkowego haubicy D-30 wyprodukowanej w 1978 roku. Czterdziestoośmioletni Mykoła spod Chersonia (zostawił warsztat samochodowy w garażu oraz pasiekę z piętnastoma ulami) szybko dokonał obliczeń, dotykając tablicy strzelniczej pożółkłym od tytoniu palcem, a Paweł z Popasnej pociągnął za uchwyt mechanizmu odpalającego, trochę już nadżarty przez rdzę. Z domu Pawła nic nie zostało, cały spłonął.

 

Ale babcia Loszy nie umarła tamtego dnia, tylko dopiero po tygodniu. Dostała złośliwego nadciśnienia tętniczego, a ponieważ wszystkie szpitale były przepełnione, odesłano ją do domu. Losza przywiózł ją białym moskwiczem 412 wyprodukowanym w 1976 roku, kupionym jeszcze przez świętej pamięci dziadka, i zaniósł na swoich ramionach na ostatnie, dziesiąte piętro, gdzie było jej mieszkanie. Winda nie działała już drugi miesiąc.

Pocisk wciąż leżał na sofie otoczony wianuszkiem kawałków betonu i sztukatury oraz drobinek białej farby. Ze stabilizatorów została bezkształtna kupa żelastwa. Jednak sofa pozostała prawie nietknięta, choć spod obicia wyłaziła gdzieniegdzie lepka od upływu czasu poliuretanowa wyściółka.

Starsza pani długo krzyczała w kuchni. Zabroniła Loszy dwóch rzeczy: nie mógł dotykać pocisku i przewieźć jej, Głafiry, do jego i Gadżet domu. Nie lubiła Gadżet. Loszy zresztą też. Lubiła swoje samotne życie w jednopokojowym mieszkanku z dużą kuchnią: prawie osiem metrów. Losza pościelił jej tam stare łóżko polowe, a dziurę w suficie salonu zasłonił kawałkiem dykty. I tak sobie mieszkali przez siedem dni: pani Głafira, rocznik 1929, i pocisk haubicy D-30 wyprodukowany w fabryce amunicji w obwodzie Swierdłowskim Rosyjskiej Federacyjnej Republiki Radzieckiej w 1980 roku. Babcia przeważnie leżała, bo kiedy próbowała wstać, kręciło jej się w głowie. Pocisk też leżał cicho i spokojnie, bo jego głowa mogła eksplodować w każdej chwili.

Gadżet przyniosła zupę w litrowym słoiku i purée z kotletem w plastikowym opakowaniu. Kiedy pani Głafira jadła i krzyczała, że Gadżet to fatalna gospodyni, bo w kotlecie jest za dużo chrząstek, Gadżet zajrzała do pokoju zajmowanego przez pocisk. Stała przez chwilę w drzwiach, potem podeszła: w jakiś dziwny sposób pocisk ją przyciągał, tak jak wszystkie przedmioty z metalu. Położyła dłoń na jego chłodnej, wypalonej i odrapanej powierzchni.

Pocisk miał trafić w wieżyczkę czołgu T-72, który wczoraj przekroczył ukraińską granicę od strony niewielkiego rosyjskiego miasteczka Gukowo wraz z kolumną podobnych mu pojazdów z zamazanymi wcześniej na chybcika numerami bocznymi. Teraz strzelał od czasu do czasu i manewrował w rejonie donieckiego lotniska zbudowanego przed trzema laty na Euro 2012. Ale jakaś siła zamiast przyciągnąć pocisk do wieżyczki – odepchnęła go od niej. Odskoczył, jakby mieli z czołgiem jednakowe bieguny.

 

© Copyright for the Polish translation by Marcin Gaczkowski.
Pierwotna wersja tłumaczenia ukazała się w czasopiśmie „eleWator” 2019, nr 4, s. 204–207.
Wydanie książkowe: Petro Jacenko, Magnetyzm, Warstwy, Wrocław 2020.
Data publikacji na stronie: 15 grudnia 2020 roku.

 

Pięć napięć: ukraińsko-polska wirtualna antologia. Napięcie drugie – „Magnetyzm”:

Zrealizowano w ramach programu stypendialnego Ministra Kultury i Dziedzictwa Narodowego – Kultura w sieci

 

 

 

Wybierz wersję:

Безрозмірна валіза

<

(уривок із роману Магнетизм)

Літо було таке п’янке, а поміж багатоповерхівками так ностальгійно квилили серпокрильці, начебто в їхніх навушниках крутився на репіті «Готель Каліфорнія». Гайка трамбувала футболки і труси в розхристаній чорній валізі. Cпортивні штани Льоші Жарєного мальовничо зависли на бильці дивана, поблискуючи засмальцьованим коліном, а в склянці у ванній засохла його зубна щітка. По телефону він сказав, щоб не хвилювалася, що з ним усе гаразд, його забрали наші рєбята, він копає траншеї, і хай вона їде сама. Льошин голос звучав тихо, ніби він виправдовувався — власне, так, як завжди, — тому Гайка не могла визначити, каже він правду чи бреше.

Утрамбовувати речі — то була одна з Гайчиних суперздібностей. Вона пишалася тим, скільки всього може помістити у свою валізу, яка бувала вже і в Одесі, і в Херсоні, і навіть у Відні. Гайка на практиці довела, що, крім трьох вимірів, є ще й четвертий, в якому можуть дивом зникати утрамбовані речі, а потім дивом з нього повертатися. Про той вимір свідчила її валіза, коли стражденний замок-блискавка рипів і кректав, а вижити йому допомагали лише стяжки брудно-зеленого захисного кольору.

Але, на жаль, Гайка не мала хисту повертати з четвертого виміру людей. Льоша пропав два дні тому, коли вийшов забрати залишки товару зі своєї ятки на привокзальному ринку (якісь блешні, риболовні гачки та жилки), — і лише вчора ввечері подзвонив. Подзвонив чомусь не на її, а на їхній «бабцин телефон» — стареньку «нокію», яку вони купили, щоб розмовляти з Льошиною бабцею, яка мала іншого оператора, жила на Жовт­невому і яку убив снаряд.

Того дня Глафіра Петрівна (так звали бабцю) саме встала зі своєї тахти і вийшла на кухню увімкнути гучніше радіоточку. На той час снаряд уже розкрив пелюстки стабілізаторів і летів з легким свистом поміж найвищими птахами, поволі знижуючись. І якби він мав очі, то міг би бачити захопливий краєвид: сонце вставало над великим містом, пробираючись крізь дими здемонічних труб, забарвлювало смог багрянцем, хляпало фарбою на порослі ріденькими деревами верхівки териконів, зблискувало у вікнах верхніх поверхів новобудов, що височіли над старими й облізлими п’яти-та дев’ятиповерхівками. Ще снаряд побачив би далекий обрій з ледь помітними прожилками доріг і зеленими лісосмугами, дим над аеропортом і перисті хмари…

Але він не мав очей, тому пробив спочатку тонкий шар в’язкого руберойду, потім — залізобетонне перекриття горища, пошкодив трубу опалення, налякав голубів на техповерсі, а тоді з останніх сил подолав опір ще одного шару бетону і з гуркотом упав на продавлену ще теплу тахту, з якої щойно встала баба Глафіра. Не розірвався, бо тридцять років лежав на складі і вибухнути йому чомусь не вдалося, хоча він, напевно, цього дуже хотів.

Гайка дізналася всю історію цього снаряда, лише притуливши руку до корпусу. Снаряд довго везли поганою дорогою, а коли відкрили ящик, його взяли гарячі руки Василя, який прийшов служити добровольцем з Боярки Києво-Святошинського району і якого там чекали троє дітей та лиха дружина. Василь притулив снаряд до вкритих порохом оголених грудей, і холодний метал на кілька митей торкнувся його коричневих ареол. Тоді він потрапив до механізму заряджання гармати Д-30 випуску сімдесят восьмого року, і Микола з херсонської околиці, де в нього залишився гаражний автосервіс і пасіка на п’ятнадцять вуликів, швидко все розрахував, тицяючи пожовклим від тютюну пальцем у таблицю, а Павло з Попасної смикнув за ручку спускового механізму, яку вже трохи поїла іржа. У нього вдома нічого не лишилося — його дім згорів.

Льошина бабця не померла того самого дня, а тільки через тиждень — у неї стався гіпертонічний криз, а що всі лікарні були переповнені, то її відправили назад додому. Льоша привіз її на білому «Москвичі-412» сімдесят шостого року випуску, купленому ще його покійним дідом, і затягнув на плечах на горішній дев’ятий поверх, де була бабцина квартира, бо ліфт уже другий місяць не працював.

Снаряд далі лежав собі на тахті в німбі з уламків бетону, крихт штукатурки та пилу від побілки. Його стабілізатори перетворилися на сумне металеве шмаття. Тахта, проте, виявилася майже не понищеною, хіба з-під оббивки місцями повилазив липкий від часу поролон.

Глафіра Петрівна довго репетувала на кухні й заборонила Льоші — по-перше — чіпати снаряд і — по-друге — везти її до них із Гайкою додому. Вона не любила Гайку. Та й Льошу недолюблювала. Їй подобалося жити самій у своїй однокімнатній квартирі з великою кухнею — майже вісім метрів. Льоша постелив їй там на старій розкладачці, а дірку у стелі кімнати затулив шматком фанери. Так вони й жили разом сім днів: Глафіра Петрівна, народжена двадцять дев’ятого року, та снаряд для гармати Д-30, вироблений на військовому заводі у Свердловській області Російської Радянської Федеративної Республіки у вісімдесятому. Бабця переважно лежала, бо, коли вставала, їй паморочилося в голові. Снаряд теж лежав тихо і спокійно, бо його голова могла кожної миті вибухнути.

Гайка принесла суп у літровому слоїку та пюре з котлетою у пластиковому контейнері і, поки Глафіра Петрівна їла й нарікала, що Гайка погана господиня, бо в котлеті забагато хрящів, зазирнула до кімнати зі снарядом. Постояла трохи в одвірку, потім підійшла: снаряд химерно її вабив, як і все, що було з металу. Тоді вона й поклала руку на його прохолодну обгорілу подряпану поверхню.

Снаряд мав влучити у башту танка Т-72, який поза-вчора перетнув український кордон з боку маленького російського містечка Гуково в колоні інших таких машин, на яких перед тим абияк зафарбували бортові номери. А тепер пострілював, маневруючи на руліжній доріжці напівзруйнованого донецького аеропорту, побудованого три роки перед тим до європейського чемпіонату з футболу. Проте снаряд чомусь не притягнуло до башти, а відштовхнуло від неї: він відскочив, немовби вони з танком мали однакові полюси.

Zobacz inne utwory autora->
Zobacz inne utwory w tym języku->